Петро Лущик - Манускрипт з минулого

– Авдоніна? – перебив Соколовського Гайовий. – Знайоме прізвище.

Веніамін усміхнувся, вийняв смартфона і став читати:

– Авдонін Михайло Романович. Сорок дев’ять років. Підприємець, але ходять чутки, що свій статок нажив не зовсім чесним шляхом. Ну, це і не дивно. Загинув у травні цього року під час відпочинку на острові Балі.

«От і їдь кудись на море!» – з досадою відзначив Орест.

– Де жила, встановив?

– Так. Є адреса. Це недалеко від бутика. Вулиця Дорошенка. Дорогою сюди я заглянув до потрібної квартири. Двері закриті, ніхто не відповідає. Я поставив при вході поліцейського і наказав йому знайти слюсаря, – повідомив Соколовський.

– Ось це вже щось! – підвівся Гайовий. – Чого сидимо? Прапор у руки – і вперед за орденами!

– А дадуть? – засумнівався Веніамін.

– Принаймні не попруть з роботи!

Дорога до потрібного будинку зайняла майже п’ятнадцять хвилин, і це враховуючи той факт, що добиралися вони патрульною машиною. Будинок стояв на тихій вуличці, що йшла паралельно проспекту Свободи.

– Приїхали, – повідомив Соколовський.

Орест Гайовий оглянувся і одразу запримітив сріблястий «ягуар».

– Стажере, перевір, кому належить це авто.

Соколовський залишився з патрульними виясняти, хто є власником дорогої машини, а Гайовий попрямував до дверей будинку, біля яких стояли поліцейський і літній чоловік із сумкою.

Орест представився.

– Старший сержант Ребрик! – відповів поліцейський.

– А ви? – поцікавився Гайовий.

– Микола. Я з жеку.

– Що ж, пішли.

Потрібна квартира знаходилася на четвертому поверсі. Ліфта, звичайно, у таких будинках не було, тому довелося підніматися своїми ногами.

Біля потрібної квартири Гайовий кілька разів натиснув на кнопку дзвінка. Крізь броньовані двері чувся приглушений мелодійний передзвін, але ніхто не поспішав відчиняти.

– Відкрийте! – наказав Гайовий слюсарю.

Той мовчки поставив на підлогу сумку, дістав звідти інструмент, один вигляд якого змусив Гайового засумніватися в ефективності кримінального кодексу, вправно повозився із замком, і вже за хвилину справу було зроблено.

– Прошу! – відійшов убік Микола.

Орест Гайовий обережно прочинив двері. Там нікого не було. Зате на четвертий поверх уже встиг піднятися Соколовський.

– «Ягуар» належить нашій жертві, – захекавшись, повідомив він.

– Тобі, Веніаміне, варто більше ходити, – порекомендував Орест. – Заходимо!

Позаяк ні він, ні тим більше стажер зброї не мали, першим пішов старший сержант Ребрик. Тримаючи в руках пістолет, він сторожко обійшов усі кімнати. Гайовий із Соколовським йшли за ним. Нічого такого, що могло вказати, чому власниця такої шикарної квартири вирішила викинутися з вікна, до того ж у спальному районі, вони не побачили.

Зайшовши в останню кімнату, Ребрик озвався.

– Капітане! Ви це маєте бачити! – сказав він.

Орест пройшов у кімнату. На відміну від інших трьох, тут був повний розгардіяш. На підлозі валялися осколки розбитого дзеркала, судячи з кількості, великого розміру. Поміж ними вгадувалися уламки не менш великої і дорогої люстри.

Але все це Гайовий запримітив значно пізніше. Як тільки він увійшов, найперше, що кинулося йому в очі, була велика діра у стіні.

– Що тут, до біса, сталося? – вихопилося у Веніаміна Соколовського.

– А ось це, любий мій, нам і належить з’ясувати! – відповів Орест Гайовий.

Павло приїхав рейсовим автобусом у потрібне йому село значно пізніше, аніж сподівався. Село з оригінальною назвою Кути справді виявилося навіть не кутом, а справжнім тупиком. Це був крайній населений пункт, куди їздив автобус. Хоч вигляд дороги, що сполучала село з центральною трасою, змусив Павла позаздрити тутешнім жителям білою заздрістю, це не стало причиною того, щоб прибути на кінцеву зупинку вчасно. Тому коли водій, літній чоловік, судячи з усього, веселої вдачі, сказав своє, напевне, фірмове «Станція “Вилізай”!», годинник показував за двадцять хвилин на десяту. Відправа у місцевій церкві вже почалася, спішити нікуди, але й тинятися селом потреби немає. Нова людина одразу стає центром уваги і викликає якщо не підозру, то принаймні нездорову цікавість, а цього Павлові хотілося найменше. Він подумав було дочекатися Маркіяна біля його будинку, але не стовбичити ж перед закритою плебанею всю літургію, та й церква близько. Знову непотрібні розмови, тому, тверезо оцінивши ситуацію, Загородній вирішив перечекати вільний час там, де належить йому бути у неділю, – у церкві.