Петро Лущик - Манускрипт з минулого

Поки він роздумував, до нього підійшла дівчина, у якій Орест угадав журналістку. Лише цього не вистачало сьогоднішнього дня.

– Доброго дня! – привіталася дівчина. – Мене звати Олеся Каштан. Можна взяти у вас інтерв’ю?

Орест зміряв тендітну постать журналістки.

– Усі коментарі щодо цієї справи ви отримаєте від нашої інформаційної служби, – відповів він. – Я не уповноважений коментувати будь-що. На жаль.

– Чому «на жаль»? – схопилася за його останні слова журналістка.

– Тому що, як би мені не хотілося поспілкуватися з вами найдовше, я обмежений і в часі, і в компетентності. Тому, якщо вас дійсно зацікавила ця справа, запрошую до головного управління поліції.

Видно, дівчина не розраховувала на подібну відповідь, хоч і була до неї готова. Але журналістська хватка у неї все ж була присутня.

– Хоч скажіть – це вбивство чи самогубство? – запитала вона.

– Дівчино, ви надивилися американських серіалів, – похитав головою Гайовий. – Так от, повірте: нічого з того, що там показують, немає. Ні того, що одразу на місці злочину висуваються гіпотези, серед яких є правильна, і навіть аналіз ДНК робиться не протягом хвилини, а днями. Тому, щоб не вводити в оману ваших читачів, скажу ненависну вам, журналістам, фразу.

– Яку? – не зрозуміла дівчина.

– No comment!

Залишивши розгублену журналістку, Орест Гайовий подався до найближчої автобусної зупинки.

Він любив працювати у такі дні, коли у приміщенні мало людей, лише чергові й ті, котрим потрібно до завтрашнього ранку здати звіт. Звичайно, це не стосується вихідних днів, але якщо вже нічого не поробиш, залишається розслабитися й отримати задоволення.

Привітавшись із черговим на «ресепшені», Гайовий попрямував до своєї кімнати, котру ділив разом з напарником. Геннадія на роботі сьогодні не було – із понеділка він у відпустці і щоб у начальства не виникло спокуси використати його в останні дні, ще вчора виїхав у Карпати, прихопивши з собою сім’ю.

Включити комп’ютер – кілька секунд, і поки той завантажувався, Орест устиг скинути куртку і навіть налити у чайник воду.

Як він і гадав, Соколовський вже переслав фотографії з місця події. Переглядаючи знімки, Гайовий щораз ловив себе на думці, що стажер, напевне, все ж має рацію: на самогубство не схоже. А схоже воно на звичайний «висяк»!

Орест знову переглянув фото і здивувався. От чого не вистачає таким жінкам? Красиві, багаті, не спотворені інтелектом. Живи собі і насолоджуйся богемним життям! Так ні, і собі життя скорочує, й іншим жити не дає. Принаймні йому, Оресту Гайовому, в суботу і, судячи з усього, увесь наступний тиждень.

Зрештою, зараз робити будь-які висновки поки що рано, надто мало інформації. Гайовий вирішив дочекатися стажера, виписати йому за невиконану роботу і мати привід піти додому, щоб повернутися аж у понеділок.

Веніамін Соколовський з’явився у кімнаті тоді, коли Гайовий почав втрачати терпіння. Він хотів було вичитати недбайливому стажеру за те, що примусив себе чекати, але його радісний вигляд говорив, що Соколовський вже розкрив справу і зараз явить перед недовірливим шефом злочинця. Але стажер закрив за собою двері, і Гайовий зрозумів, що робота попереду.

– Шеф, я знайшов!

З цими словами Соколовський стомлено опустився на стілець.

– Що знайшов? Злочинця?

– Ні, встановив особу вбитої.

«Гм, також непогано!» – відзначив Гайовий.

– Розповідай, але в міру надходження інформації.

– Розповідаю. Я перевірив усі квартири потрібного під’їзду. Лише у трьох квартирах не відчиняли, але сусіди повідомили, що господарі вже давно поїхали хто у відрядження, хто на моря. Як звичайно, ніхто нічого не чув, лише на восьмому поверсі якась бабулька, котра погано чує, але ще гірше спить, сказала, що пізно вночі їй здалося, що у коридорі хтось вовтузиться.

– Якщо здається, знаєш, що треба робити? – невдоволено поцікавився Орест.

– Хреститися, – парирував Веніамін. – Саме це я і сказав бабульці. Вона сприйняла мої слова буквально, перехрестилася і «Христом-Богом» поклялася, що це їй не причулося. Я так думаю, що вона могла говорити правду. Саме пізно вночі дамочка викинулася з вікна.

– Поки що не почув нічого нового, – остудив стажера Гайовий.

– Тоді я поїхав у центр міста і пройшовся декількома відомими бутиками. Уже в другому мені підтвердили, що ви були праві, шефе: партія одягу обмежена, продали лише два комплекти, причому один купила дружина консула

(мені відмовили в проханні назвати її ім’я), а другий було реалізовано через дисконтну картку. Нашою невідомою є Авдоніна Василина Рудольфівна. Тридцять чотири роки. Вдова.