Володимир Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

Частини багатовимірної мозаїки меркнуть одна за одною. Натомість відкриваються тунелі, червоточини та кротячі нори до бічних вимірів.

«Хто я? Де я? Навіщо я?» – шепочуть уламки розділеного.

Один з них відчайдушно намагається утриматись в межах самоусвідомлення, закликає:

«Де ти, Наставнику?»

Без відповіді.

Навколо нього неозора завихрена байдужість, яка може бути і Ґохою і чим завгодно. Уламок того, що відчувало себе Ярковським, бачить, як з міжвимірних тунелів виїжджає дивізія слонячих голів. Обідки велосипедних коліс нестерпно блищать. Від того помноженого на тисячу хромового блиску Частковий Ярковський не відразу зауважує, що на хоботі передового Стража вмостився привид Бусурманка. Частковому Ярковському здається, що привид декламує:

За мить, яка могла б бути й тисячоліттям і вічністю, уламок впійманого часом еспера припиняє спротив.

«О Предвічна Матір, богиня зніяковілих, помстись за мене!» – лине до завихреного безмежжя тінь згасаючого прохання.

– Привіт! – одягнена у яскраво-червоне плаття Маріанна з пташиною грацією присідає на стільчик у парковому кафе. – Я трошки спізнилась, вибач. В мерії затягнули пресуху.

– Не впирається, – киває Sаня. – Щось вдалось вияснити?

– Небагато, – журналістка розкладає на столику смартфон, окуляри, запальничку, пачку з сигаретами. – Саша у Другому психоневрологічному диспансері, у відділенні для тяжкохворих, в окремій палаті. Його цілодобово охороняють люди Осинського, доступу до нього немає. Я спробувала натиснути на головного лікаря через обласний відділ охорони здоров’я, але головний там страшенно заляканий, навіть говорити не хоче. Кричить: «Не дозволяю! Він не контактний!» Трубку кидає. Телефони Осинського і Трегуба взагалі не відповідають. А що в тебе?

– Я пройшла його останнім маршрутом, – повідомила Sаня. – «Швидка» забрала його з Паркового Дому, просто з третього поверху. В Спілці письменників кажуть, що це вони викликали бригаду. Він перед тим заходив до них і розпитував про племінника однієї тамтешньої видри. А цей племінник має конуру на тому ж поверсі. Я так зрозуміла, що Ярковський після Спілки рушив до офісу племінника й там з ним щось сталось. Що саме, не дуже зрозуміло. Видри кажуть, що він несподівано впав на підлогу й почав сіпатись, як при епілепсії. Кажуть, що в нього з рота йшла піна. Племінник нібито злякався й відразу побіг до тітки. До тієї письменницької видри. Але я їм не вірю. В Ярковського ніколи не було припадків. Я точно знаю. Ані епілептичних, ані якихось інших. Це все фейки.

– Може, йому там чогось підсипали? – припустила Маріанна. – Пригостили чаєм або кавою і отруїли?

– В тих офісах він не став би їсти-пити, – Sаня була категоричною. – Він ще той крєндєль.

– А як знайти офіс племінника?

– Триста другий номер. Але там тепер зачинено. Видра каже, що вже другу добу не може з племінником зв’язатись. Впадає у нерви, плаче, кляне Ярковського і мене разом з ним.

– Осинський міг зацікавитись тим племінником.

– А може, він сам втік. До речі, дуже підозрілий тіпок. Дарував друзям настоянки і мазюкала для розтирання суглобів. Такий собі фармацевт-аматор.

– А з бригадою спілкувалась?

– Спробувала… – Sаня поправляє намотану на шию хустку. – Я стрільну в тебе сигаретку, не проти?

– Лиши ті перепрошення, – журналістка підсуває до неї пачку і запальничку. – Пали хоч всі.

– Я знайшла лікарку з тієї бригади, але вона повелась агресивно, – каже Sаня, прикурюючи. – Накричала на мене, коза, відмовилась розповідати. Так на мене дивилась, наче я чудо-юдо, з пекла вискочила. Хтось добряче накрутив їй хвоста. Я думаю, не обійшлось без Миколи Григоровича та його компашки.

– Не факт, Оксано, не факт… У вас з Сашею, аби ти знала, по місту хріновий імідж. Дуже хріновий. Покійна примадонна мала багато шанувальників, та й Балтер тепер усюди розповідає, що ви з Ярковським кончені шарлатани, сатаністи й бандитські наймити. Він по всім знайомим ходить, плаче, ниє, каже, що його невинну Ілоночку безбожно оббрехали. Йому, зрозуміло, співчувають.