Марк Леві - Така, як ти

– Мабуть, ти маєш рацію. Якби ж я міг порадитися з тобою до того, як твоя матір мене залишила… Але тобі було лише тринадцять, – зітхнув професор. – Навіщо ти бігаєш по кастингах, якщо доволі успішно займаєшся своєю справою?

– Тому що я тільки починаю медичну кар’єру, у мене лише три пацієнти і ми бідні як церковні миші.

– Ти не маєш перейматися через наші фінансові справи. Якщо все буде гаразд, я скоро підпишу угоду на цикл лекцій, і ми знову будемо на плаву.

– Але вони виснажать тебе і заберуть далеко. Час мені ставати самостійною.

– Нам доведеться переїхати. Ця квартира не на наші статки. Витрати залишать нас голими й босими.

– Я двічі поверталася до життя у цій квартирі: після нашого від’їзду з Коннектикуту й після нещасного випадку. А ще я хочу, аби ти тут постарів.

– Боюся, моя старість не за горами.

– Тобі лише п’ятдесят сім, і люди, які спостерігають за нами, переконані, що ми – пара.

– Це ж які?

– Столик у мене за спиною.

– Звідки тобі знати, що вони на нас дивляться?

– Відчуваю, от і все.

Вечори Хлої з батьком часто завершувалися маленькою грою, що дарувала задоволення їм обом. Вони пильно дивилися одне на одного, і кожен намагався вгадати, про що думає інший, спираючись тільки на міміку чи порухи голови. Цю розвагу завжди помічали люди за сусідніми столиками. То була рідкісна мить, коли Хлої подобалося, що за нею спостерігають, адже дивилися саме на неї, а не на її інвалідний візок.

Квітчасті штори з органзи практично не захищали від денного світла, тож Санджай розплющив очі ще на світанку. Він запитав себе, де знаходиться, але рожевий і блакитний кольори кімнати не залишали місця для сумнівів. Він сховав голову під подушку і знову заснув. За кілька годин схопив мобільний з нічного столика й підскочив на ліжку. Квапливо одягнувшись, зі скуйовдженим волоссям він вискочив із кімнати.

Лалі чекала на нього за столом у кухні.

– Хочеш відвідати музей мистецтва Метрополітен чи музей Соломона Ґуґґенгайма? А може, тебе цікавить прогулянка в Китайський квартал, Маленьку Італію, Ноліту, Сохо?.. Усе, що захочеш.

– А де ванна? – спантеличено запитав він.

Лалі навіть не намагалася приховати розчарування.

– Поснідай, – наказала вона.

Санджай умостився на стілець, який Лалі підштовхнула до нього ногою.

– Згода, – поступився він. – Але дуже швидко, бо я спізнююся.

– А чим ти займаєшся, якщо не секрет? – запитала вона, наливаючи молоко в миску з пластівцями.

– Хай-теком.

– І що це означає, хай-тек?

– Ми розробляємо нові технології, що полегшують людям життя.

– А можеш розробити мені небожа, який витягне мене з повсякденної рутини? З яким я можу погуляти, поговорити про свою країну, почути новини про родину, з якою так довго не спілкувалася?

Санджай підвівся й несподівано для себе самого поцілував тітку в чоло.

– Обіцяю, – кинув він, спантеличений таким несподіваним теплом. – Щойно зможу. Але зараз я справді маю бігти працювати.

– Біжи. Я вже звикла до твоєї присутності. І, раптом ти замислив щось таке, навіть не думай спати деінде, окрім мого дому, поки ти у Нью-Йорку. Мене це страшенно зачепить. Ти ж не наважишся образити члена родини, правда?

Невдовзі Санджай вийшов із квартири, але валізу залишив – тепер у нього не було вибору.

Він розглядав Іспанський Гарлем приємного весняного дня. Барвисті вітрини, переповнені тротуари, захаращені вулиці, звуки клаксонів… Цьому хаосу бракувало тільки рикш. Двадцять годин у літаку – аби опинитися в пуерто-риканській версії Мумбаї. Останнім ударом став дзвінок у «Плазу» – Санджай скасував бронювання, а тоді пірнув у метро.

Відколи тітка поїхала з Індії, країна змінилася, але деякі традиції залишилися непорушними. Повага до старших – одна з них.

Коли Санджай вийшов з метро на станції «Четверта вулиця», він уже спізнювався на зустріч. Крокуючи вздовж огорожі парку Вашингтон-сквер, він почув мелодію. Замість обігнути парк, він пірнув у нього, зачарований, як дитина Гамельнським щуроловом [3] Гамельнський щуролов – персонаж середньовічної німецької легенди про музику, який звільнив місто від щурів. Магістрат вирішив ошукати його і не заплатити винагороду, за що флейтист жорстоко помстився: він зачарував музикою всіх дітей і вивів їх із міста. .