Марк Леві - Така, як ти

– Дізнаюся за кілька днів, якщо мене запросять на другу співбесіду – і якщо мені не надішлють мільйонного листа з поясненнями, чому я не підходжу.

– Ти не вечеряєш із Шопенгауером?

Хлоя поглянула на батька й повернулася до дверей.

– Не хочеш провести вечір у ресторані з дочкою? Я буду готова за півгодини, – додала вона, перш ніж зникнути.

– Двадцять хвилин! – гукнув він їй навздогін.

– Стільки часу знадобиться, лише щоб наповнити ванну. Коли ти нарешті полагодиш сантехніку, я встигатиму! – почулося здалеку.

Професор Бронштейн відчинив шухлядку, понишпорив серед паперів у пошуках старого кошторису і похмуро подумав про суму, яку ще треба заплатити. Поклав документ на місце й знову поринув у роботу, аж доки, значно пізніше, Хлоя знову не постукала у двері.

– Я зателефонувала містеру Рівері, поквапся.

Містер Бронштейн накинув куртку й наздогнав доньку в коридорі. Дверцята ліфта вже були відчинені. Хлоя заїхала всередину першою, а батько прилаштувався за нею.

– Діпак казав, що ви нікуди сьогодні не збираєтесь, – мало не вибачався нічний ліфтер.

– Плани змінилися, – весело відповіла Хлоя.

Рівера натиснув на важіль, і кабіна спустилася. На першому поверсі чоловік прочинив ґрати й відступив, даючи дорогу Хлої.

На вулиці було тепло, а нічне небо вражало темною синявою.

– Ходімо прямо, до «Клодетт», – запропонував професор.

– Не можна без кінця зловживати їхньою щедрістю. Одного дня доведеться повернути борг.

– Без кінця – ні, але ще трохи можна. І так, можеш тішитись. Сьогодні я заплатив бакалійнику.

– Повечеряймо краще в «Мімі», я тебе запрошую.

– Ти їздила до матері просити гроші? – стурбовано запитав містер Бронштейн.

– Не зовсім. Я справді її навідала. Ми мали провести разом час, але вона саме збирала валізи. Жиголо везе її до Мексики, точніше, вона його туди везе. І щоб якось перепросити, вона витягла кілька купюр із сумки й порадила мені купити собі одягу.

– Може, тобі варто було так і вчинити.

– У що б я не вбралася, їй завжди буде не до смаку. Зате нам з тобою до смаку французька кухня, – відповіла вона, спускаючись вулицею.

– Не квапся так, я ж на своїх двох! – гукнув містер Бронштейн. – І припини вже обзивати Родріґо, вони живуть разом п’ятнадцять років.

– Він на двадцять років молодший, і вона його утримує.

Вони перетнули парк Вашингтон-сквер і спустилися на вулицю Салліван. Містер Бронштейн зайшов у «Мімі». Дівчина з ресепшну прийняла їх і повідомила, що столик готовий, хоча з десяток клієнтів чекали біля бару. Завсідники користувалися певними перевагами. Професор влаштувався на лавці, а офіціант прибрав стільця навпроти, аби звільнити місце для інвалідного візка Хлої. Дівчина наблизилася до пари, що не відривала від неї погляду.

– Це модель «Карман С115», обмежений випуск. Дуже рекомендую. Він зручний і легко складається, – уточнила вона, а тоді приєдналася до батька.

– Я візьму ньокі по-паризьки, а ти? – запитав він трохи напружено.

Вона віддала перевагу цибулевому супу й замовила два келихи померолю.

– І хто з вас не прийшов на побачення? – запитав старий.

– Ти про що?

– Зранку ти казала, що повернешся пізно, і ти доволі довго копирсалася в гардеробі.

– Вечір з подружками. Але після прослуховування я так стомилася, що…

– Хлоє, ну будь ласка!

– Джуліус перевантажений, я просто першою скасувала зустріч.

– Викладач філософії з прізвищем Шопенгауер мусить відповідальніше ставитися до зобов’язань! – зіронізував батько.

– Тату, може, змінімо тему?

– А як справи в жінки, якою ти займалася? Якщо не помиляюся, партнер ставився до неї як до речі. Нещодавно ти пояснювала, що поведінка цього чоловіка – причина її нещастя і – парадоксально – джерело її щастя.

– Я тобі цього не пояснювала. Принаймні не так. Вона страждає на щось на кшталт стокгольмського синдрому й так мало себе цінує, що почувається вдячною за крихти кохання, які він їй дає.

– Ти порадила їй залишити цього типа й пошукати когось, вартого кохання?

– Моя роль обмежується тим, що я вислуховую пацієнтів і допомагаю їм зрозуміти, що вони самі кажуть.

– Ти хоча б придумала, як розв’язати її проблему?

– Так, я над цим працюю, вчу її бути вимогливішою. І вона робить неабиякі успіхи. Але якщо ти намагаєшся щось мені сказати, висловлюйся конкретніше.

– Лише те, що ти не маєш бути менш вимогливою, ніж інші жінки.

– Це так ти змінюєш тему? У тебе синдром ревнивого татуся.