Марк Леві - Така, як ти

Чоловік забрав валізу з транспортера, пройшов митний контроль і рушив до місця зустрічі, де чекали водії лімузинів. Він помітив своє ім’я на табличці, яку один з них тримав у руках. Водій забрав його валізу і провів до машини.

Чорний «краун» мчав по просторому, як на початок ночі, 495-му шосе. Сидіння було м’яке, і Санджай, утомлений довгим перельотом, хотів подрімати. Але водій цьому завадив, завівши розмову, коли в далині замайоріли вежі Мангеттену.

– Ви тут у справах чи розважаєтесь? – запитав він.

– Це можна поєднати, – відказав Санджай.

– Тунель чи міст?

Водій нагадав, що Мангеттен – острів, тож треба обрати, як до нього дістатися, а тоді запевнив, що краєвид з мосту Квінсборо вартий невеликого об’їзду.

– Ви з Індії?

– З Мумбаї, – підтвердив Санджай.

– Отже, зрештою ви станете водієм, як і я. Так трапляється з більшістю індійців, що прибувають сюди. Спершу «жовтий кеб», для хитріших – «убер», а для групки обраних – лімузин на кшталт цього.

Санджай подивився на картку, причеплену до бардачка. Біля світлини водія було зазначено його ім’я, Маріус Зобонья, і номер ліцензії – 8451.

– У Нью-Йорку немає польських лікарів, учителів чи інженерів?

Маріус почухав підборіддя.

– Я таких не знаю. Хоча фізіотерапевт моєї дружини – словак, – визнав він.

– Це чудова новина, яка сповнює мене надії. Ненавиджу кермувати.

На тому водій замовк. Санджай витягнув з кишені телефон, аби перевірити повідомлення. Програма його перебування у Нью-Йорку мала бути напруженою. Треба б якомога швидше розквитатися з родинними обов’язками. Традиція вимагала подякувати тітоньці, яка так люб’язно надала йому рекомендаційного листа, – а це справді було дуже люб’язно, бо вони ніколи не бачилися.

– Ми далеко від Гарлема? – запитав він у водія.

– Гарлем великий. Вам який треба – Східний чи Західний?

Санджай розгорнув листа і перевірив адресу на конверті.

– 225-та Східна, 118-та вулиця.

– За чверть години, – повідомив водій.

– Чудово, уперед. Потім я поїду до «Плази».

Машина пролетіла швидкісною магістраллю вздовж Іст-Ривер та річки Гарлем, а тоді зупинилася перед багатоповерхівкою з червоної цегли, збудованої у сімдесятих.

– Ви певні, що вам сюди? – запитав Маріус.

– Так, а що?

– Іспанський Гарлем – це пуерто-риканський район.

– Може, моя тітка – індіанка з Пуерто-Рико, – іронічно відказав Санджай.

– На вас зачекати?

– Зробіть ласку. Я ненадовго.

З міркувань безпеки він витягнув валізу з багажника і рушив до будівлі.

Лалі поставила каструлю на стіл, підняла кришку – і смаковиті пахощі наповнили їдальню. Повернувшись, Діпак з подивом побачив, що дружина вбралася в сарі, якого ніколи не носила. Але те, що вона приготувала його улюблену страву, викликало ще більше здивування. Лалі подавала таке частування лише на свята. Хоча, може, у його дружині нарешті переміг здоровий глузд. Навіщо обмежувати радощі рідкісними нагодами? Сівши за стіл, Діпак поділився новинами дня. Йому подобалося підбивати підсумки того, що він прочитав у метро. Лалі слухала його неуважно.

– Може, я забула тобі сказати, але мені телефонували з Мумбаї, – промовила вона, накладаючи чоловікові ще одну порцію.

– З Мумбаї? – перепитав Діпак.

– Так, наш небіж.

– Який це? У нас близько двадцяти племінників і племінниць, яких ми не знаємо.

– Син мого брата.

– А, – позіхнув Діпак, відчуваючи, як його долає сон. – У нього все гаразд?

– Мій брат помер двадцять років тому.

– Та ні, у твого небожа!

– Ти дуже скоро про це дізнаєшся.

Діпак поклав виделку.

– Що ти маєш на увазі під «дуже скоро»?

– Зв’язок був поганий, – лаконічно відказала Лалі. – Як я зрозуміла, він хотів би провести час у Нью-Йорку і шукав, де йому зупинитися.

– І як це стосується нас?

– Діпаку, відколи ми поїхали з Мумбаї, ти мені всі вуха продзижчав своїми тирадами про велич Індії. Часом мені здається, ніби вона застигла в часі, наче наскельний живопис. Аж ось Індія приходить до тебе. Чим же ти невдоволений?

– До мене не Індія приходить, а твій небіж. Що ти взагалі про нього знаєш? Він порядний? Якщо він хоче у нас замешкати, то, мабуть, не має ані цента в кишені.

– Як і ми, коли прибули сюди.

– Але ми мали намір працювати, а не сидіти на шиї у незнайомців.

– Кілька тижнів – це ще не кінець світу.

– У моєму віці кілька тижнів – це, може, все, що мені лишилося.

– Ти стаєш кумедним, коли драматизуєш. У будь-якому разі, тебе все одно вдень немає вдома. А я з радістю покажу йому місто. Ти ж не позбавиш мене такого задоволення?