Галина Горицька - Марічка. Київ. Зрада

Чи ви розумієте, шановні, чи справді розумієте, на якій частоті вони живуть? Що вони гарують не менше за вас? Просто частота приймання вища? Проте й падати їм болісніше. Ой як болісніше… Втрачати все, потім знову підійматися і знову йти до тієї частоти. А інакше вони не можуть. Інакше ніяк. Бо тоді вони були б просто двірниками й учителями. Не більше.

Бо людина ніколи не здатна прийняти менше, коли вже мала все або майже все. Бо то все для всіх різне. Бо в кожного своя планка. Своя планка для перестрибування. Своя планка для утримання на певній висоті.

Так ось. Планка Марічки Богданівни була дуже високою, і це бачили всі, крім неї. Бо зазвичай такі, як вона, не бачать, наскільки висока їхня планка.

– Ну що, які новини? – поцікавилася Алекс, яка вже кілька хвилин спостерігала за тим, як Марічка заглиблюється в себе, сидячи на барному стільці й посьорбуючи капучино, підносячи до вуст чашку граційними, але достобіса виваженими, точними рухами лівого зап’ястка.

– А нічого. Цей мудак так і не з’явився. Я написала йому вчора вночі, що він мене емоційно руйнує, й не отримала жодної відповіді. Він навіть прочитав не відразу, а десь через годину. Мені здається, він це спеціально робить. Як думаєш, таке можливо?

– Ну, не знаю… – протягнув сиквел Матильди з «Леона-кілера». – Може, він просто бахнутий?

– То однозначно, – відповіла Марічка й неабияким зусиллям таки напружила свого ботоксного лобика, аби поморщити його хоч трохи на знак згоди.

– Слухай… Ти як? Тобі дуже погано насправді? – Алекс доторкнулася до холодної, неначе мармурової, руки подруги й подивилася їй у вічі.

– Чесно? – Марічка нарешті відволіклася від вже холодного капучино й уп’ялася гострими очима в такі самі гострі й бездонні очі подруги. – Я вчора плакала. Вперше за багато років. Мабуть, я можу визнати це – в мене була істерика. Я буквально ридала й весь час повторювала, як молитву: «Господи, за що? Господи, за що?..» А потім підсвідомо, я навіть не знаю, як це трапилося, почала повторювати: «Дякую, Боже, дякую… Що вберігаєш мене від таких людей». Знаєш, я гадаю, моя підсвідомість мене вберігає. Береже, і тому оці, такі, інші, просто зникають із мого життя. Розумієш?

– Так.

– А ще я була у психіатра.

В Алекс за цих слів відпала щелепа:

– Неочікувано.

– Ні, серйозно, – підтвердила подруга. – Я була в психіатра. Щоправда, це мій колишній ще зі школи, так би мовити, але він – відомий психіатр. Чи психолог… Один чорт. Так що можна сказати, що я була у психіатра.

– Ти записалася до нього на консультацію? Чи як?

– Та ні… Ну до такого я ще не додумалася. Хоча, можливо, було б варто… Варто?.. – перепитала Марічка.

– Ну, я не знаю… Залежить від того, як тобі болить.

– Мені болить. Ще і як. Та до біса. Я знаю чувака всього якихось чотири місяці, а вже так побиваюся. Це нормально? Нє, це ненормально…

– Ладно, – вирішила змінити тему Алекс, – то що сказав твій колишній? Ну тобто психолог-психіатр?

– Ну, насправді він сказав, що ми завжди шукаємо стосунків, схожих на стосунки наших батьків, щоб їх відтворити. Зробити, так би мовити, кращу їхню копію. Це наше заповітне, приховане бажання з дитинства. Якими б ті стосунки в наших батьків не були… Навіть якщо ми усвідомлюємо, що вони жахливі.

– Це зрозуміло… І що він думає про Бориса?

– Він сказав, що не може навести його психологічний портрет, бо того не було поруч, однак, схоже, що він психопат. Ну що нарцис – це точно. І він навмисне зник на місяць, і немає нічого такого в його житті, аби не відповісти мені на всі мої смс і так мучити. А, найголовніше, що він це робитиме ще й ще…

– Слухай, добре, що ти пішла до психолога. Я тобі скажу, психологи – вони такі, все дуже чітко розставляють на свої місця, і потім ми не бачимо свою ситуацію з боку. Її можна побачити, тільки спостерігаючи ззовні. А психологи – вони ще й справжні фахівці…

– Так, – проказала Марічка, поклавши руку поверх Алексиної, аби її м’яко зупинити, – годі вже сипати дифірамби моєму колишньому шкільному коханню, – і посміхнулася.

– Ну так, – погодилась Алекс, – тим паче, скажу тобі, ти також дуже влучно даєш правильні поради.

– Ти про що?

– От вчора мій психолог порадила мені купити вібратор. А ти мені цю пораду дала ще пів року тому. Ось так! Так що ти – дуже мудра жінка. І… сильна, – трохи подумавши, невпевнено додала Алекс.

– Серйозно? Я, доросла й виважена жінка, яка має все, що їй заманеться, разом із красенем-чоловіком, постійно думає про якогось приїжджого айтишника. Ти гадаєш, я справді мудра? – підморгнула Марічка.