Галина Горицька - Марічка. Київ. Зрада

Марічка не те, що не потребувала грошей, а відверто не знала, куди їх дівати і, звичайно ж, могла і купляла все, що їй хоч трохи подобалося.

Марічка Богданівна, а для домоправительки просто – пані Марія, ніколи не торкалася примуса. Та ба, вона навіть не знала, що то таке! Однак і до звичайного парового агрегата, що вилискував багатофункціональними технологічними кнопками, вона також не торкалася.

І так само, як і її прототип, вона ніколи не знала жахіть існування в комуналці. Бо була віддана на піклування чоловікові зі значно простішого, але дуже атмосферного інтер’єру батьківської квартири.

Марічка була дочкою професора й відставного генерала. Її з дитинства оточували багатотомні совєтські енциклопедії, мов ті цеглини з мурі дитячого садка, що різнилися хіба що трохи кольором, але не ідеологічним змістом і боржомі в чехословацькому кришталі столового сервізу. Влітку на професорську дочку чекав садок у дачному кооперативі з будиночками визначних людей науки – своєрідний професорський куточок по-київськи. Там, за білими накрохмаленими скатертинами й ледь бузковими плямами від шовковиці на пальчиках, вона гралася сонячними зайчиками й розглядала підручники Кабардина та Скананаві, а потайки читала Достоєвського й Солженіцина, коли тато не бачив. Вона чудово грала на піаніно й могла відрізнити сюїту Аренського від Дебюссі. Ось так!

Та чи була вона щасливою? Жодної хвилини! Відтоді, як вона вийшла заміж у двадцять п’ять і потрапила в елітний пентхаус на розі Антоновича й Жилянської, вона не знала щастя.

А тепер про Майстра. Хоча ні – ще не час. Марічка не хотіла думати, навіть згадувати імені його всує. Вона почувалася розлюченою й водночас дуже слабкою. Вона страждала… І з кожним днем його пустельного мовчання її злість танула, а жіноча слабкість і відчуття, що з Майстром вона готова піти хоч на край світу, – зростали.

Марічка мала дві вищих освіти – математичну й музичну. Але конче потрібної, щоб нормально почуватися в сьогоденному соціумі – клінічного психолога (аби вчасно діагностувати й саму себе відстежувати, а інших нездорових – миттєво виявляти й до себе не допускати), не здобула. Хоча передумови на те мала. Але ж жінки… Вони мало коли керуються здоровим глуздом. І ось тепер вона стояла на кухні, робила собі ранкову каву й розмірковувала: чи змогла б уникнути страждань, якби мала цю кляту освіту? Чи стало б у пригоді їй це у житті?

Так чи інакше, її дідусю, що безпомилково виявляв душевнохворих, професія не допомогла уникнути заслання до Хабаровська. Військовий психолог, улюбленець тогочасної радянської владної верхівки, він, мабуть, кричав на свою дочку, Марічкину маму, коли та обрала з-поміж безлічі достойних претендентів саме його, батька Марічки, чорновусого, худорлявого курсанта Житомирського Червонопрапорного зенітно-артилерійського училища. І вживав такі серйозні терміни, як-от: емоційний інвалід, психопат, нарцис… Бо її дідуся вважали геніальним психологом, і замість казок він їй розповідав, як читав обличчя підданих Сталіну, немов той професор із відомого серіалу [2] Кел Лайтман – головний герой серіалу «Збреши мені». . І що пан-товариш Йосиф довіряв йому обирати замісників і всю тогочасну еліту совків, бо дідусь міг безпомилково визначити за найменшими рухами обличчя й тіла, чи ті брешуть, а чи щирі на співбесіді в Коби [3] Так Йосиф Віссаріонович після того, як прийшов до влади дозволяв називати себе тільки наближеним особам. .

Насправді Марічка не чула того саме в момент, коли її мама зосталася наодинці після знайомства свого майбутнього батька з його майбутнім тестем. Бо не була навіть в утробі матері. І навіть у проєкті. Тоді, про що вона ніколи не взнає, дідусь тільки обережно зауважив, знявши тяжкі окуляри в роговій оправі й узявши доцю за руку, що той, кого вона лагідного весняного вечора привела в дім, – потенційно деструктивний.

А вже потім кожного разу після того, як батько віддалявся й пропадав, щоразу з’являючись, наче й не було нічого, стоячи на порозі їхньої квартири, що вже поступово ставала сімейним гніздом майбутнього професора та генерала, невинно натискаючи дверний дзвоник, Марічка регулярно чула з вуст мами оці слова, що падали на батька, не завдаючи йому жодної шкоди: «нарцис», «психопат», «ти нічого не почуваєш до мене?..», «як так можна!». Вони ніби стікали по його шкірі, як краплі дощу. Дощику з маминих сліз і болю. Але вже було запізно, бо спочатку на руках, а потім за руку мама тримала її, Марічку. Плід кохання золотокудрої красуні, дочки військового психолога й – емоційно відчуженого науковця, її батька.