Галина Горицька - Марічка. Київ. Зрада

«Хм. Кохання – то єдине, через що, мабуть, можна дозволити бути собі нещасною, – констатувала Марічка. Кава свистіла й починала пахнути гіркою карамеллю. – Головне не перетримати й вчасно зняти те кохання з вогню».

Знову задзеленчав телефон. Марічка потягнулася через барну стійку, як кішка, тонкими довгими пальчиками до свого айфона останньої версії, ледь не гепнувши на каррарський мармур статуетку Лалік.

– Женщіна, чи не надумали ви піти на горнятко кави зі мною в «Мілк»? – весело щебетала слухавка голосом її подруги Алекс, що, судячи з голосу, вже пригубила іскристого та білого замість чорної й гіркої.

– Яка я тобі женщіна? – надула губки Марічка.

– Ну, гаразд. Молода жінка..? – почувши неладне в голосі подруги, намагалася підлаштуватись Алекс.

– Нє, думай ще, – засміялася Марічка.

– Мені, знаєш, на роботі вистачає розумового процесу, – набурмосилася подруга. – До ранку поринала у світ цифр і політичних технологій. Ти як? Борис так і не написав?

Тут треба зробити ліричний відступ і прояснити ситуацію. У цій банальній життєвій історії, дешевій кальці, якщо, звісно, життєва, тобто банальна історія (бо життя, шановні, здебільшого банальне й нічого іншого, крім основних віх, фізіологічних процесів, збочень, найпоширеніших почуттів, на кшталт злості, кохання, задоволення та розпачу, середньостатистична людина не переживає в ньому), може бути дешевою калькою на «Майстра і Маргариту», Майстра звали Борисом…

Нормальне ім’я. Нормальне російське ім’я для сибірського юнака з Бійська Алтайського краю. Борис із Бійська. Що ж… Судячи з усього, в батьків було почуття або гумору, або алітерації. Але, ні-ні, шановні, ми про це не скажемо Марічці, хоча про це й перешіптуються всі її подруги, зокрема з Алекс, у якої взагалі чудовий і кмітливий розум, бо наразі для Марічки немає нікого важливішого за її Бориса, і вона «готова цілувати пісок, по якому він ходив». Навіть не сліди.

У Марічки кольнуло щось всередині. Ранок починався так добре, і вона навіть змогла сконцентруватися на хаотично впорядкованому кружлянні по колу ластівок за вікном свого пентхауса, що так кумедно, ніби ножицями, розрізали своїми крилами синє-пресинє травневе небо.

– Ні, він так і не з’являвся, – сумно вимовила.

Алекс усвідомила, що треба якось рятувати ситуацію з настроєм подруги:

– Ти – дівчисько. Для мене. Дівчисько. Закохане, дике, як мак у полі. Ось хто ти насправді!

– Дякую, – усміхнулася Марічка й потяглася до Гідазепаму, що їй виписав психіатр, і той був захований далеко в коробці з чаєм. Мимоволі вона доторкнулася неприкритими грудьми, що випали з піжамки, до холодного мармуру барної стійки. – Зустрічаємося в «Мілку» за пів години.

Борис трапився Марічці всує. Принаймні так вона гадала в моменти відчаю. А її накривало. Ще і як. І вся марність і даремність цієї зустрічі проявилися саме тепер. Якихось днів тридцять (Марічка не хотіла навіть думати, що то вже як місяць) тому.

Його ім’я Борислав, що тлумачилося як уславлення в боротьбі, зовсім не відповідало реальності, й спочатку Марічка знічев’я вечеряла з парубком, сприймаючи його за чуттєвого, ерудованого чоловіка, але – гомосексуаліста. Вона начиталася молодого українського автора, Галину Горицьку, яка у своєму романі «Дороги, що ведуть у Каїр» описувала, як це здорово мати друга-гомосексуаліста, й уважала, що це круто: він – розумний, знається на сінема й літературі, ніжний, тендітний, чутливий, із красивими великими сірими очиськами. Кіт. Ось і довечерялася…

Борис із Бійська виявився далеко не гоміком. Навіть поруч не стояло, а ще яким чоловіком! З розбурханим у крові тестостероном і бозна ще чим. Марічка добре пам’ятала, як він лунко сміявся, почувши її припущення про свою орієнтацію, і як притягнув її (за якоюсь вечерею з другом-гоміком), тендітну й тонку, мов та статуетка Лалік, до себе й поцілував ніжно в сонну артерію, що билася живчиком. Ледь торкнувся губами до шовкової шкіри на шиї, але Марічка встигла вдихнути його аромат. Увібрати в себе всім єством. І тут понеслася карусель… Та сама, яка примушувала її серце ошаленіло калатати, а очі – горіти аж три місяці. Та сама, що тепер спонукала пити Гідазепам і пірнати зі сподівання й надії у відчай і навпаки. Проте то вже була не приємна літня карусель у парку, а якісь американські гірки…

Дівчисько одягло сукню. Вона ненавиділа цей елемент жіночого гардероба й чимдуж уникала всього жіночного, вдавано-святкового, вигадливого. Її і без того помічали. Зауважували. Проводжали поглядом. Іноді навіть свистіли вслід і найхоробріші, котрих не лякало, що ця жінка нагадувала диво-діву з журналу своєю плавністю, тонкістю, текучістю ходи й таємничістю довгих зазвичай не нафарбованих вій, навіть намагалися познайомитися. Хотіли пригостити кавою, запрошували на вечерю, зупиняли свої автівки поруч із нею, опускали віконне скло й пропонували підвезти: