Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Основна концентрація кіммерійських сил наприкінці 70-х – на початку 60-х рр. VII ст. до н. е. відзначена на півдні і південному заході Урарту, а також у районі о. Урмія, що мало свій відбиток у написах ассирійських царів. Загалом події 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежності Мідії, мають особливе місце у долях кіммерійців і скіфів. До кінця 70-х рр. до н. е. відбулася поляризація сил, коли кіммерійці, перебуваючи в союзі з Урарту, мали антиассирійську позицію, а скіфи, навпаки, підтримували Ассирію.

У наступні десятиліття за Ашшурбаніпала (668–627 рр. до н. е.) центр кіммерійської активності змістився до Малої Азії, де під їхній контроль перейшла частина Сирії, яка раніше належала до Ассирії. Від набігів, як і раніше, страждало чимало районів Малої Азії: Пафлагонія, Йонія, Еоліда, Вифінія, кілька разів під ударом опинялося лідійське царство на заході Малої Азії. Лідійський цар Гіг шукав ассирійської допомоги, щоб убезпечитися від кіммерійців.

Інші держави Анатолії, зокрема Табал, – колишній супротивник Асархаддона – також приєдналися до ассирійського табору близько 660 р. до н. е., коли відчутно зросла кіммерійська загроза. Саме того року цар Гіг за допомогою Ассирії здобув перемогу над кіммерійцями, пославши до Ніневії на знак подяки двох полонених кіммерійських вождів і частину здобичі.

Однак у подальшому, мабуть, внаслідок ослаблення кіммерійської загрози, Гіг відмовився від допомоги і, уклавши союз із єгипетським фараоном Псамметіхом I, приєднався до спрямованої проти Ассирії коаліції. Цим скористалися кіммерійці, які знову пішли на Лідію. Під час навали кочовиків цар Гіг загинув, а столиця Лідії Сарди була розгромлена. Про це свідчать проведені там археологічні розкопки, під час яких виявлено сліди руйнувань і загибелі людей близько середини VII ст. до н. е. Можливо, нові звитяги кіммерійців стали можливі завдяки підтримці фракійського племені трерів, які потрапили до Азії через фракійський Боспор. Зокрема, Страбон, кажучи про кілька кіммерійських походів, згадує і їхній спільний похід із трерами. Не виключено, що трери при цьому діяли в союзі з частиною кіммерійців, які переселилися раніше за Дунай.

Син Гіга відмовився від колишньої політики батька і знову прийняв ассирійську протекцію, а цар Табала об’єднався з кіммерійцями на чолі з Тугдамме (Лігдамісом) у змові проти Ассирії. Еллінські автори повідомляють, що наступ кіммерійців під проводом Лігдаміса в Азію відбувся з територій, прилеглих до Боспору, причому нападники становили лише незначну частину кіммерійців. Загалом кіммерійці і далі собі кочували навколо зовнішнього моря на півдні Східної Європи. Це протистояння призвело до зіткнення кіммерійців зі скіфами, що було спровоковане Ассирією, а також, певно, загибелі вождя кіммерійців Тугдамме в Кілікії близько 645–640 рр. до н. е.

Мабуть, той похід царя Лігдаміса був останнім кіммерійським походом із території Північного Причорномор’я. Цілком імовірно, що саме після цього близько середини VII ст. до н. е. цей регіон остаточно захопили скіфи. Зіткнення зі скіфами у Малій Азії та степах Причорномор’я змусили кіммерійців відступити до Каппадокії. У Каппадокії, а також у м. Сінопа на південному березі Чорного моря вони жили аж до кінця VII ст. до н. е., коли остаточно були розбиті лідійським царем Аліаттом. Так, наприкінці VII ст. до н. е. у далекій Каппадокії і закінчилася історія кіммерійців як політично самостійного народу.

На початку VII ст. до н. е. в східноєвропейські степи зі сходу приходять скіфи – чергова хвиля кочового населення. З ними пов’язані руйнування поселень Передкавказзя і лісостепової України. Можна припустити, що причиною їхньої появи тут стала аридизація клімату в степовій смузі другої половини VIII ст. до н. е., коли частина східних кочівників була змушена вирушити на захід у пошуках пасовищ. Загалом західна частина євразійських степів була більш плодюча і вологіша за східну. Звідси і природне прагнення більшості номадів мігрувати саме у західному напрямку.

Про своє походження скіфи мали кілька легенд. Вони вважали своїми предками Зевса й Борисфена, а також Геракла (сина Зевса). Згідно з легендою, у «землі на ім’я Гілея» Геракл став чоловіком дочки Борисфена – Змієногої Богині. Одного із трьох своїх синів вони назвали Скіфом, він – предок царів цього народу і країна була названа його іменем. Саме йому дісталися лук, пояс і чаша Геракла. Двом іншим синам героя – Агафірсу та Гелону, довелося шукати щастя за межами володінь Скіфа. Геродот розмістив народи, які мали назви за їхніми іменами, на північ від степів.