Еміліо Сальгарі - На Далекому Заході

Посеред табору стояв високий конічний намет, усередині якого, сидячи під ліхтарнею, жваво розмовляли двоє. Ймовірно, через грім і вітер вони не почули пострілів.

Це були полковник Деванделль та урядовий уповноважений на індіанських територіях Джон Мексім – обидва сильні, міцні янкі з виразистими рисами обличчя, засмаглі, майже як індіанці, типові шукачі пригод.

Підштовхнувши молодого полоненого вперед, Гаррі доповів:

– Нарешті ми його спіймали, командире! Клятий індіанець три ночі поспіль поривається вибратися з ущелини.

Полковник жваво підхопився на ноги й пильно глянув на молодого індіанця, який незворушно стояв перед ним із підкреслено байдужим виглядом.

– Ти хто такий? – спитав Деванделль.

– Нічний Птах, – просто відповів юнак, немов у цьому ефектному імені були відповіді на всі запитання.

– Ти чеєн?

– Навіщо питати? Хіба з одягу не видно?

– З якою метою ти намагався вийти з ущелини? – змінив тему полковник. – Хіба ти не знаєш, що ми воюємо з твоїм плем’ям, як і з племенами сіу й арапахо?

– Я мав доправити вождеві арапахо Лівій Руці його дочку Міннегагу.

– Брешеш! Ліва Рука ніколи не вчинив би так необачно!

– Хуг! Я воїн і мушу підкорятися наказам.

– А де дівчинка?

– Напевно, на дні Ущелини Смерті. Я випустив її, коли падав з коня.

– Ти віриш цьому, Джоне? – спитав полковник агента.

– Мені здається, він бреше, – відповів той. – По-перше, очевидно, що перед нами не чистокровний індіанець і навіть не чеєн, а метис, батько якого, найімовірніше, належить до племені сіу, а мати – біла полонянка. У нього блакитні очі, високе чоло й вилиці майже не випинаються. По-друге, на його шиї висить амулет від «воріт першої людини», що їх носять тільки воїни сіу. Тепер вам зрозуміло, що цей молодик просто водить нас за носа?

Полковник промовчав, із якимось прихованим хвилюванням дивлячись на полоненого, що своєю чергою залишався підкреслено незворушним.

Бувалий полковник Деванделль, який багато чого побачив за своє життя, раптом зблід і обтер із чола краплі рясного поту.

– Боже мій! – пробурмотів він.

– Що з вами? – спитав Джон Мексім здивовано. Він уперше бачив полковника таким схвильованим.

– Гадаєш, він метис? – насилу вичавив із себе полковник, здавалося, він відганяв якусь гнітючу думку. – І належить до племені сіу?

– Ставлю свій карабін проти вашого ножа, що так воно й є! – відповів агент. – Справа в амулеті. Таких не носять ні чеєни, ні арапахо.

– Отже, нам необхідно якось змусити його говорити!

– Легше сказати, ніж зробити. Червоношкірі відомі своєю ослячою впертістю: не захочуть говорити – нізащо не будуть.

Увесь час, поки вони перемовлялися, полонений індіанець незворушно мовчав і стояв спокійно. Ні, все ж один рух він зробив – зірвав із шиї зрадницький камінець і шпурнув його вбік.

Заглиблений у свої роздуми Деванделль кілька разів пройшовся наметом, потім ступив крок до полоненого і схопив його за руку.

– Скажи мені правду: ти чеєн чи сіу? – схвильовано спитав він.

– Я воїн, який вийшов на стежку війни з блідолицими. Цього досить! – відповів юнак.

– Мені треба знати, – наполягав полковник.

Нічний Птах знизав плечима і, здавалося, тепер уважніше дослухався до шуму дощу, ніж до полковникових запитань.

– Ти збираєшся відповідати, нещасний?! – вигукнув сприкрений Деванделль. – Хто твій батько?

Юнак трохи помовчав і відказав:

– Не знаю.

– А мати? Вона біла рабиня чи індіанка? З якого племені – сіу чи арапахо?

– Свою матір я ніколи не бачив.

– Це неможливо! – вигукнув полковник.

– Нічний Птах ніколи не бреше! – крижаним тоном промовив індіанець.

– Скажи бодай, якого ти племені?

– Тобі не все одно, блідолиций? Я схоплений ворогами і буду вбитий. Це війна. Присягаюся, що зможу гідно прийняти смерть.

– І ти більше нічого не скажеш мені?

– Ні!

– Що ж, тоді ти отримаєш по заслузі. Я не повірив жодному твоєму слову і за законами воєнного часу змушений тебе розстріляти.

На бронзовому обличчі індіанця не здригнувся жоден мускул.

– Справжній воїн не боїться смерті! – гордо відповів він. – Я відкрито вступив у війну з блідолицими, і Великий Дух віддав мене в твої руки. Я без страху зустріну кулі солдатів, бо виконував свій обов’язок. А ти виконуй свій.

Не встиг полковник відповісти на цю полум’яну промову, як при вході до намету почулися голоси, і в нього зазирнув один із солдатів.

– Командире, а пташечку ми спіймали, – сказав він і підштовхнув уперед індіанську дівчинку на вигляд років одинадцяти-дванадцяти, тоненьку й граційну, з бронзовим личком, правильними рисами обличчя і блискучими очима.