Еміліо Сальгарі - На Далекому Заході

Такі картини цього романтичного краю постали переді мною зовсім нещодавно, мало не вчора.

Я відчув глибокий сум і збентеження.

І нехай хтось із захватом тішиться скупченнями потворних жител, високими трубами, що димочадять під небом, безліччю автомобілів, натовпами закіптявілих рудокопів, виснаженою землею, рестораціями, кінематографом, електрикою, газетами, фабриками, елеваторами – одне слово, усім тим, що зветься цивілізацією.

Мені ж на це дивитися нестерпно важко.

Бо я добре пам’ятаю, якими були ці землі давніше, колись. Занадто добре пам’ятаю.

За тих часів у степах бродили стадами величезні бізони і табунами – дикі мустанги. Там у своїх поселеннях жили індіанці, які ще вважали себе володарями безкраїх просторів родючої землі, горді воїни з палаючими очима, які не схиляли голови ні перед ким.

Я пам’ятаю період безжальних кривавих сутичок, коли Штати щосили намагалися підкорити волелюбних червоношкірих. До чого призведе ця боротьба, було зрозуміло вже тоді.

У ній зіткнулися два світи: один – світ мисливців і кочівників, людей, які жили в гармонії з природою і самі були її частиною; другий – жорстокий світ індустріальної культури, що безжально підкорює і грубо ґвалтує цю природу.

І перший світ корінних жителів Північної Америки програв свою битву зі світом янкі.

Це був час жорстокої, відчайдушної й драматичної боротьби, яка стерла з лиця землі цілі племена індіанців. Вони вимерли, як і стада бізонів, тож пам’ять про них збереглася тільки в легендах.

Та іноді про те, що тут колись жили червоношкірі, нагадують дивом уцілілі незвичні назви річок, ущелин, струмків та пагорбів, а мешканці жалюгідних селищ у резерваціях зовсім не схожі на тих відчайдушних і хоробрих індіанців, які колись так героїчно боролися за свою незалежність.

Лише високі кургани, під якими спочивають загиблі в жорстоких боях звитяжні вожді індіанців, нагадують про їхні криваві війни з блідолицими.

І в моїй пам’яті постає той колишній Далекий Захід, яким він був у пору моєї юності. Я ніби бачу печальні тіні воїнів останньої великої битви червоношкірих проти янкі. Ніби чую їхні голоси, що глухо лунають із закинутих могил. Мене оточують примари минулого…

Не так давно ці примари були живими людьми із плоті й крові. І я знову згадую все пережите і почуте, мимоволі подумки занурюючись у минуле, яке неможливо забути.

І хай це минуле живе лише в уяві. Хай більше не залишилося живих свідків тієї війни і навіть напоєні кров’ю землі, де вона бушувала, стали іншими – легенди зберегли їхні імена.

Я присвячую свою розповідь тіням минулого – їхнім подвигам і ганьбі, їхній любові й ненависті, їхнім бідам і радощам, їхнім перемогам і поразкам – усьому тому, що безслідно зникло і більше ніколи не повернеться…

Я розповім вам правдиву історію освоєння Далекого Заходу.

– Здається, неспокійна нині буде в нас нічка! – зауважив високорослий м’язистий чолов’яга років сорока з гаком у мундирі офіцера Федеральної армії.

Це відомий в армії полковник Деванделль звертався до членів свого невеликого, нашвидку зібраного загону. Більшість із них була ковбоями, і лише чверть – солдатами прикордонних військ регулярної армії.

Коли з’ясувалося, що індіанці готують напад на селища білих поселенців, полковникові було наказано терміново вирушити зі своїм загоном до знаменитої розпадини гірського пасма Ларамі, відомої як Ущелина Смерті.

– Поспати нам точно не доведеться. Нападу індіанців, скоріш за все, слід чекати з ущелини, тож наказую всім триматися разом! – сторожко роззирнувшись навсібіч, мовив полковник.

Досвідчений солдат, який за свою військову кар’єру побував у бувальцях, провівши півжиття у битвах і походах, – спершу на території Мексики, а потім на землях Далекого Заходу – не помилився: ніч і справді видалася неспокійною.

Над гірським пасмом, що тяглося від Вайомінґа до кордонів Колорадо, нависли важкі грозові хмари, раз по раз було чутно виляски грому. І скоро з неба хлинули потоки дощу, та з такою силою, що навіть вартові покинули свої пости й поховалися у фургонах.

Вартувати залишилися двоє молодих солдатів – брати Гаррі та Джордж. Обидва були траперами, і до того, як пристати до загону Деванделля, часто супроводжували каравани переселенців або ж доставляли термінові донесення, бувало, й за гіршої погоди, тож їх важко було налякати громом і зливою. Утім від крижаної зливи вони все ж сховалися під виступом скелі.