Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

А коли прийшли совєти, то більшість із нашого села пішли зустрічати їх хлібом-сіллю. У нас така красива статуя Божої Матері була на краю села. Ото туди й пішли їх зустрічати. А Людмила Іванівна ще й прапорець невеличкий взяла, жовто-блакитний, і де то вона тілько його ховала? Так і зустрічали їх… Бо то ж тепер українці об’єднаються.

А я тоді, хоч і барзо мала була, але теж хотіла з ними піти. Та батько мене не пустили. І нікого з наших не пустили. Тілько сказали, що треба спершу подивитися, що то за нова власть така прийшла. Я так плакала, мабуть, були сльози з горошину, бо ж з улюбленою навчителькою хотіла піти. Тепер то вже розумію, як мій тато були праві.

Через два дні після того вивезли нашу статую Божої Матері, а ще десь більше ніж за пів року забрали і Людмилу Іванівну. Казали сусіди, шо прийшли вночі партійні працівники, військові. Взуті зайшли до хати, наказали зібратися, а через пів години погрузили на фіру і повезли. І так з десяток людей ще по селу…».

Дівчата перезирнулися.

– Ого… – перевела подих Аня. Вона взяла щоденника і стала гортати сторінки.

– Який жах, – Оля ледь стримувала сльози, – так, війна нікого не щадила, особливо світова і…

– Я тебе прошу, давай без лекції з історії? – Аня поклала ліхтаря і взяла щоденника з рук сестри.

– Знаєш, тобі б не завадило цікавитися ще чим-небудь, окрім карате і кікбоксингу.

Анна розгорнула записника майже посередині.

– Хм… послухай що ось написано: « Якщо чесно, я б заради нашої свободи і весь той скарб віддала, але Бог знає в чому нас ще можуть звинуватити.

Я спершу нагребла купу золотих монет, але потім подумала, що складно буде пояснити, звідки вони в мене взялися. Тоді мені в око впав цей перстень, великий і красивий…».

– Де це ти таке знайшла?

– У щоденнику, прикинь, – зіронізувала Аня. – Ти хоч шариш, що означають ці слова?

– Ти серйозно віриш, що бабця сховала десь тут на горищі скарб? – Оля потягла щоденника на себе.

– А чому й ні, – Анна вперто не відпускала записника. – Я думаю, що тут є підказки, треба просто уважно вчитатися, що ж там було далі.

– Вибач, дорогенька, – Ольга таки вирвала записника з рук сестри, – але навряд чи ти встигнеш за ніч.

– За яку таку ніч?

– За сьогоднішню. Бо завтра зранку я їду додому і записник забираю з собою.

– З якої це ще радості?! Ти ж казала, що сховати його хочеш. Плюс бабця Ярина…

– Я знаю, що ти хочеш сказати. І не думаю, що бабця Ярина заповідала комусь свій особистий щоденник. Тому логічно буде, що він належатиме тому, хто його знайшов. До того ж, пробач, що повторююся, але читати чужі записники таки неетично. Хоча звідки тобі знати про етику?

– Ну все! – тепер скипіла Аня. – З мене досить твоїх психів. «Подивіться на мене, я така бідна нещасна Олічка, мій бойфренд і моя сестра цілувалися…бу-бу-бу! Тепер я ображена на весь світ і буду дріб’язково мститися!»

– Я нікому не мщуся! Хоч таке розбещене і неконтрольоване дівчисько, як ти, заслуговує хоч іноді отримувати по заслугах.

– «Дівчисько»… Тобі що, сімдесят?! Не дивно, що Артур вибрав мене!

Олі забило дух, це явно був удар нижче пояса. Тим часом Аня впала на подушку і стягла на себе майже всю ковдру. Ольга теж лягла, її спроба накрити собі хоч плечі була марною. Жодна з них не могла заснути. Отак вони й пролежали майже до світанку.

Наступний день не порадував теплою погодою. За вікном дріботів дощик. Вітер шурхотів деревами, наче шукав під листям сонячного проміння.

Оля розплющила очі й потягнулася. Дівчина повернула голову. Сестра зайняла майже всю постіль і мирно сопіла. Ковдра лежала між ними.

«І сам не гам, і нікому не дам», – дівчина позіхнула, поглянула на годинник і не повірила своїм очам. Вона швидко схопила смартфона до рук.

– Чорт забирай! – сподівання, що старий годинник нарешті зламався не справдилися, на екрані висвічувалося п’ятнадцять хвилин по полудню. – Проспала! – Оля скочила на ноги.

– А ти можеш просипатися тихіше? – Аня намацала ковдру і вкрилася майже з головою.

Оля хаотично пакувала речі.

– Потяг через дві години. Блін, я ж не встигну!

Аня натягла ковдру ще вище і промуркотіла:

– Не блін, а млинець. Ти ж наче в нас така вся правильна!

Оля фиркнула і знову взяла до рук телефон. Трохи повагавшись, вона набрала абонента, який нещодавно з’явився в її списку контактів.

Назар вийшов на ґанок і вдихнув повітря на повні груди. Надворі дощило, тож юнак натягнув комір светра вище і швидко перебіг від дому до літньої кухні. Баба Мотря чаклувала біля плити. Запах, що поселився в кухні, обіцяв смачний обід.