Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

Тяжко… тяжко згадувати… От пишу от ці слова, а пелена очі знов закрива. Та я не буду плакати. Дарка там, певне, на небесах з янголятами, а нас тут янголи покинули. Таке от життя…

Приходив тут один староста, дядько Спиридон, казав, що вже все, фашисти перемогли, а тато їм не вірять. Я сама чула, як казали батько матері, що то Спиридон продався, коли йому пообіцяли німці, що його дочок-красунь нікуди не заберуть.

А ще тато завжди кажуть, що треба жити, і не здаватися. Розумні вони, тато мій, скільки побачили в світі, скільки знають. Вони ще на минулій війні воювали. Її, здається, називали Великою. Там тато ногу втратили, прийшли додому калікою, після того з мамцею обвінчалися. Не любить тато про ту війну розповідать, каже, що то – лиш кров і сльози, і більше нічого. Зате завжди розказував про те, яких різних людей там зустрічав.

Так от після того, як вони з моєю мамцею Катериною повінчалися, через рік з’явився мій старший братик Омелько, а за два роки ще й Тарасик, зараз обидва вони на фронті служать. Ніколи не забуду, як плакали мама, коли проводжали моїх братиків на війну. Тарасик завжди був добрим та ніжним, то й він сльозу навіть пропустив, обійняв матір та й каже: «Не плач, скоро повернемося».

А батько мій тоді теж засумували, але з іншої причии: бо його не беруть до армії через ногу. «Ех, синочки», – каже, – «якби міг, то замість вас би пішов-полетів, аби то ви того не бачили, що то я бачив три десятка літ тому».

Пішли вони, отак і залишилося тепер нас четверо у батьків: сестра моя старша, Наталка, їй уже 17 літ скоро буде, я, та двоє молодшеньких, Христина та маленький Василько. Були ще двійко, братик та сестричка, але померли вони дуже швидко, не дожили до нашого страшного часу. Може, й краще, бо зара вони, певно, там, де й Даринка моя, десь з янголятами. А нас, мабуть, янголи забули… І Бог забув… Хоча, певно, то кара, бо ж ми перші його зреклися.

Коли прийшли совєти, то заборонили Бога… «Нема його», – сказали. То я той час добре пам’ятаю, хоч і малесенька ще була. Та ми все одно ходили до церкви… Багато хто з односельчан нас підтримували, та були й такі, що одцуралися всього…

Пам’ятаю, іду я до школи, а тітка Одарка так хотіла в якусь їхню партію, що привселюдно викидала ікони в річку. Пригадую, як пливли вони, ті образки, а разом з ними – і совість людська, і віра. От Боженька нас і покинув.

«А чи зосталися б ви там, де вас виганяють, і цураються як прокаженого?», – не раз питали мамця. Але все одно, іконку при собі носять і, щоб ніхто не бачив, моляться. І мене вчать. Видно, вірять мамця, що у нашому домі Бог ще лишився, бо ми ж його не виганяємо, хоч і нікому про то не говоримо.

Ти вже вибач, будь ласка, що то я так з помилками пишу… Я ж не сильно грамотна. Школу так і не закінчила, бо війна почалася. Хоча, хто зна, мо’ все буде добре, і мамця казала, що як війна скінчиться, то віддасть мене далі до школи. А я так хочу! Бо вчитися цікаво. Скільки всього книжки можуть розказати. Аж дух захоплює!

Навчителька наша, Людмила Іванівна, багацько розказувала… Ех, шкода її… Чи жива ще, чи вже нема. Така гарна вона була: коса руса, довга, очі зелені, сама малесенька, тонесенька, та така жвава. А розумна яка! Така, як то говорять…інтелігентна.

Вона до нас зі самого Львова приїхала, у село наше. Дуже багато розказувала про інші землі цікаві. Та найбільше про те, що там, в тому краї де тече річка з чудною назвою Дніпро, теж живуть українці. І нам з ними треба об’єдна- тися.

Вона навчила нас всьому-всьому, а мені подарувала навіть невеличку книжечку, називається «Кобзар». Але дуже попросила нікому того не показувати. Я навіть мамці про то не говорила. Правда, тато таки колись побачили випадково. Думала, заберуть ту книжечку, насварять, а вони мені віддали, і сказали, щоб я її берегла.

Багато вони бачили, мій тато, і теж говорили, що ми – українці. Що як була Велика війна, так добре було поміж тих австріяк, поляк та чехів зустріти того, хто тою ж мовою розмовляє, того, хто живе як ти, і традиції схожі має, і усвідомити нарешті, що то ми – єдиний нарід.

Про це і навчителька наша трохи розказувала, але більше не говорила, видно, все ж боялася власті. І так чекала, чекала, що то українці об’єднаються. А коли в 39-му році прийшли совєти, вона раділа неймовірно. Пам’ятаю, що плакатів було багато різних, і вони показували, що нас прийшли визволяти із польського гніту… І вона повірила…