Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

– Та нема за що, доцю. Я ж тебе ще отакісінькою пам’ятаю, – бабця зробила рукою жест, і дівчині здалося, що старенька окреслила розміри мультяшного фіксика, а не живої людини.

– А бабцю Ярину, до речі, де поховали?

– У Жменьках. У нас тут у Любомирівці ж могилок нема.

– А чим можна туди доїхати так, щоб сьогодні й повернутися?

– О доцю, то ти довго спала. Маршрутка в той бік їде о п’ятій ранку і о третій дня. Але та, що пополудні, тобі не підходить, бо не вертає звідти. Та це ж ота, якою ти вчора сюди їхала.

«Ага… Мала їхати. Та не їхала!»

– Ну, а таксі замовити? Я б дуже хотіла прийти на могилу бабці Ярини до від’їзду.

– Та нащо тобі теє таксі! В таку глухомань тобі воно так дорого обійдеться! Я скажу Назарові, він тебе відвезе.

«О тільки не це!»

– Та ні! Навіщо ще Назара турбувати!

– А шо там турбувати, це ж не сіно грести! Піду скажу йому, щоб пополудню по тебе заїхав, а зара побіжу я, дитинко, скоро ялівки прийдуть на обід. Треба додому.

І так само раптово, як і з’явилася, баба Мотря побігла у своїх справах.

Щойно стара вийшла з двору, Оля шмигнула до комори. Їй так нарешті хотілося відчинити ці проклятущі двері, що у неї тремтіли руки, а ключі голосно бряжчали.

Вікон у сінях не було, тому сонячне світло сюди не діставало. Дівчина ненадовго покинула штурм комори, пішла на кухню і повернулася уже зі свічкою.

Ольгова допитливість торжественно салютувала, коли один із ключів нарешті підійшов, замковий механізм спрацював, і двері прочинилися. Обережно потягнувши ручку до себе і намагаючись не загасити свічку, дівчина увійшла до кімнати.

Повітря в коморі було тяжким і вологим. Стара дерев’яна підлога невдоволено поскрипувала. Кімната була невеликою і тісною. Дерев’яні стелажі, заповнені банками з повидлом, спеціями, сушеними грибами, травами та іншою всячиною, ще сильніше зменшували простір.

Не знайшовши для себе нічого цікавого і навіть трохи образившись на бабусю за те, що вона створила таку таємницю з нічого, Оля вже збиралася йти геть, як раптом її погляд упав на стару скриню, що стояла в кутку кімнати. Велика, дубова, тяжка на вигляд, і з кованим залізом, але гарно розмальована – ця річ наче виринула з дитячих спогадів дівчини. Вона провела рукою по запиленій кришці. Згадала, як бабуся цінувала і берегла скриню. Як вечорами вона розповідала про свої минулі роки, які маленькій Олі вчувалися осіннім курликанням журавлів, тихенькими дощовими краплями на шибці старого вікна та іноді вибухами та розривами снарядів у давньому лісі.

Бабця Ярина розказувала, що ту скриню змайстрував їй батько, відомий на все село тесля. Для бабусі то був не просто ящик – то був символ домашнього затишку та добробуту!

Олі неймовірно захотілося попорпатися в тій скрині. Так, наче стара червона бабцева хустина чи вишиті рушники могли пов’язати минулі дні з теперішніми. Здавалося, ті речі самим своїм існуванням доведуть, що минуле – то не вигадка мозку, а чиясь реальність, що залишилася в пам’яті.

Замислившись над своїми філософськими теоріями, дівчина ледь не проґавила, що полум’я свічки майже перескочило на одну із вишитих бабусиних сорочок. Оля злякалася і відсмикнула руку, але не розрахувала відстань і боляче ударилася ліктем об якусь нерівність у бічній стінці скрині.

Подумки перебираючи лайливі слова, дівчина провела по внутрішній стінці. На свій подив, вона знайшла ще одну шухлядку, вбудовану в скриню.

«Дивно, бабуся стільки разів розказувала про скриню і показувала її, а про те, що тут є прискринок, ніколи не згадувала», – здивувалась Оля.

Дівчина завжди цікавилася історією та етнологією, тому вона знала, що прискринок – це невелика таємна шухляда всередині скрині, в якій зазвичай зберігали гроші, прикраси та інші цінні речі.

Звичайно, дівчина вирішила туди зазирнути. Ні, вона не хотіла відібрати скарби покійної бабусі, та й взагалі сумнівалася, що там буде щось важливе, але її допитливість не давала спокою: якщо вже прискринок, вважай, сам знайшовся, то гріх цим не скористатися.

Прискринок безцеремонно відхилив усі спроби відчинити його, і Оля вже навіть не здивувалася, просто дістала з кишені піжамних штанів ключика, якого знайшла в годиннику, а коли замочок клацнув, дівчину охопило задоволення переможця.

Шухляда відкривалася з великими потугами, так ніби їй щось заважало. Лишивши свічку на одному зі стелажів, дівчина вже двома руками потягла кришку прискринку до себе і врешті-решт здобула перемогу.