Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

Жінка всміхнулася і простягла їй невеличку загорнуту річ. Купи обгорткового паперу падали на землю, аж доки дівчина не побачила в своїх руках ключика. Оля хотіла щось запитати у бабці Ярини, але повітря розрізав голосний стукіт.

Жінка знов перетворилася на пляму і зникла, а разом з нею – світло у кімнаті. Усе знов ставало тьмяним і розмитим. А в той час хтось намагався вибити двері в комірчину, гепаючи в них усе голосніше і голосніше. Дівчина притисла ключа до грудей і озирнулася навсібіч, зрозумівши, що більше нікуди тікати.

У двері гепали так сильно, що вони мало не злетіли з петель. Оля міцно стисла ключа в кулаці й приготувалася прийняти бій, а потім… розплющила очі.

Дівчина опритомніла у ліжку, в хатині бабці Ярини. Яскраве світло струменем лилося в кімнату, а старий годинник рівненько поцокував, відміряючи час. Оля спокійно зітхнула.

«Слава Богу, це лише сон», – промайнуло в її голові.

Але вранішні роздуми перервав голосний стукіт. Оля так перелякалася, що ледь не впала з ліжка. Хтось знову затарабанив у шибку.

– І кого це принесло? – на зміну страху прийшло роздратування, Оля нарешті вискочила з ліжка і босоніж попрямувала до вхідних дверей. Пролунало чергове стукотіння.

Дівчина визирнула у вікно і побачила невисокого зросту бабцю, яка заглядала у шибку з іншого боку. Це ще більше роздратувало Ольгу.

– Добрий ранок, дитинко! – радісно і швидко проговорила бабця, коли Оля нарешті прочинила двері. – Я тебе розбудила?

– Та ні, – Оля продовжувала мружитися від сліпучого сонця, тому її «та ні» виглядало дуже неправдоподібно.

– Пам’ятаєш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кілька хат.

– А, звісно, – вичавила з себе посмішку дівчина, – ви бабуся Назара?

– Так, так, – закивала старенька.

– То, може, зайдете? – Оля не дуже хотіла когось бачити і з кимось спілкуватися, та все ж вирішила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозі.

Бабця моторно проскочила до веранди і присіла на кушетку, а перед тим тицьнула дівчині в руки таріль, прикритий красивим чистим рушником.

– На, спробуєш бабиних пиріжечків, щойно напекла.

Дівчина подякувала, розуміючи, що відмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав із мисчини, був просто божественним.

– Ну, як ти тут? Облаштовуєшся?

– Та я ненадовго, завтра вже їду додому.

– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?

Оля знизала плечима. Що відповісти старій, вона не знала. Цей будинок навіяв на неї спогади, але не більше того. Довго залишатися вона не збиралася.

– А ви як поживаєте? – перевела розмову в інше русло дівчина.

– А що я, дитинко… Старість є старість… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше і менше нас стає. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поїхати, тре’ машину наймать. Нічьо і нікого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краєм хустки сльозинки, що заблищали в її очах. – Все-таки довів її ірод проклятий, прости Господи, що такеє скажеш.

Оля вже майже не слухала причитання старої, але раптом наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті.

– Який ірод? – поцікавилася дівчина.

– Та Борюсік же… Племінничок Яринин.

– Дядько Борис?

– А хто ж?! Алкоголік проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…

– Щось я нічого не розумію.

– Та що тут розуміти? Хотів, щоб Ярина йому хату переписала, бо він, бач, найближчий родич. А Ярина ж із характером була. Поїхала та й переписала все на вас із Анічкою. Так він тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зі світлом, я підозрюю, він теж тут щось заподіяв. Ото видно в Ярини бідолашної серце і не витримало.

А як похорони були. У бабці вашої ще могила свіжа була, а він уже пробував у дім пробратися. Та добре тутешні чоловіки йому чуба трохи надрали, то він десь зник, не являвся останні тижні.

«Ось тобі й ще одна причина не лишатися тут надовго!»

– Ой, я зовсім забула! – голосно зойкнула баба Мотря.

– Що? Щось на плиті?

– Та ні… От я стара шкапа!

Оля лише мовчки спостерігала, як старенька активно нишпорить по своїм кишеням.

– Ось, тримай! – бабця тицьнула дівчині в’язку ключів. – Я після смерті Ярини забрала, а то Бог його відає, що у Борюсіка того на думці.

– Дарма ви так переймалися, в мене є ключі. Але, дякую, будуть запасні.

– Ти ліпше передивися, мо’ в цій в’язці які нові ключики є.

«Невже від комори?»

– Дякую, – видихнула Оля, думками перебуваючи біля зачинених дверей.