Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

Олі здавалося, що вона вже цілу вічність лежить, углядаючись у темряву. У дівчини склалося враження, що сам дім заважає їй заснути: ліжко занадто прогиналося, гілка старої груші стукотіла у вікно, наче просилася до хати, навіть мобільний збунтувався проти дівчини, вимагаючи кожні п’ять хвилин, щоб його зарядили. Але найбільше відволікав годинник… Цей старий часомір викликав у Олі найбільше роздратування. Його цокання мало б заспокоювати, але натомість гнало хвилі жаху і неприязні. Дівчина намагалася згадати, чи не бачила вона схожий в якомусь із фільмів жахів…

Цок-цок… Цок-цок…Цок-цок…

Оля завмерла, видихнула і знову відкинула із себе ковдру – ні, вона не дозволить якомусь предметові інтер’єру перебивати її сон. Дівчина на диво швидко запалила свічку і з рішучістю готового до бою боксера підійшла до годинника. Притримуючи лівою рукою свічку, Оля правою обмацувала старий корпус у пошуках батарейок. Та через секунду вона зрозуміла, що в механічному годиннику нема й не може бути жодних батарейок.

Дівчина незадоволено зітхнула й поглянула на свого «суперника». Вона ще раз про всяк випадок (хоч і знала, що це не має сенсу) провела по корпусу годинника. Та зовсім несподівано її рука наткнулася на невеличку шпарину. Оля хотіла відкрити її так, як відкривають кришечку на пульті від телевізора, дістаючи батарейки, і, ледь не зламавши собі нігтя, тихо вилаялась. Дівчина спробувала знову, але все було марно.

Нарешті, натиснувши на кришку пальцями, Оля помітила, що невелика частина годинника під циферблатом почала рухатися. З цікавості дівчина ще раз натисла на кришечку, і з-під циферблата неочікувано вигулькнула невелика шухлядка. Так, ніби хто відкрив ящик стола, штовхнувши його з іншого боку.

Ольжина цікавість не лишила ані секунди для роздумів, тож дівчина просунула пальці до маленького ящичка. Пальці намацали щось прохолодне й гладеньке, тож унаслідок невеличкого аналізу Оля усвідомила, що це, напевне, ключ, який так довго не міг знайтися. Вона, звісно, навіть не усвідомлювала, як саме зрозуміла, що це ключ, і просто витягла предмет зі скриньки двома пальчиками. Оля підкинула залізячку і, ледь не впустивши, помчала в сіни з такою швидкістю, що свічка ледь не згасла. За час її короткої відсутності в сінях нічого не змінилося: драбина на горище, стара шафа, зачинені двері.

Затамувавши подих, дівчина підійшла до входу в комору і вставила ключ у щілину, але він ледь не втонув у замку. Оля вже зрозуміла, що комору вона сьогодні не відчинить, але все одно ще раз спробувала зробити це. Ключ легко повернувся, але не зачепив жодної шестерні в замкóвій душі.

Дівчина розчаровано сховала вже ніби й непотрібну залізячку в кишеню. Вона розлючено посмикала дверну ручку і пішла назад до постелі ні з чим. Через її різкі рухи свічка в руках згасла, зробивши останній видих тоненькою цівочкою диму. Оля дременула до ліжка і заховалася під ковдру, наче дитина, яка ховається від уявного монстра, і дістала з кишені ключа.

«Цікаво», – подумки звернулася вона до залізячки, – «що ж ти таке бережеш, що бабуся аж у годиннику тебе заховала?»

Вона знову поклала ключика назад до кишені й почала повільно засинати під невтомне дзеленчання власних думок і монотонне цокання не такого вже й дратівливого старого годинника.

Довгий вузький коридор чорною стрічкою тягнувся у безвість. Оля знала, що їй треба тікати, але ноги щосекунди важчали, ніби налиті свинцем. А тим часом величезне і невимовне зло тяглося за нею, залишало на спині свій холодний подих і от-от мало схопити. Страх огорнув дівчину колючою ковдрою, ноги заніміли ще дужче. А зло вже наближалося. Оля спробувала закричати, але й голосу не було. Їй залишалося лише прислухатися до важких кроків позаду та стукотіння її власного серця.

Дивні двері вигулькнули нізвідки. Вони були трохи криві, але на вигляд міцні. Вони пульсували у ритмі її серця. Дівчина потисла стару ручку, наче долоню близького друга. Двері прочинилися, відкриваючи їй вхід до комірчини, а потім надійно сховали її від темряви коридору. Усе навкруги було чужим і знайомим, а обриси кімнати змінювалися від мляво розмитих до агресивно різких. Урешті погляд дівчини сфокусувався на найбільшій світлій плямі, яка повільно підпливала. Пляма ставала все чіткішою і чіткішою. Урешті, весь образ став яскравим. Здавалося, що невидимий олівець намалював обриси красивої жінки.

– Бабуся Ярина! – чомусь вирішила Оля.