Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

– Привіт! – із салону визирнув приємної зовнішності юнак. – Це що, реклама дезодорантів? – звернув він увагу на газовий балончик, який так і залишався напоготові в руці дівчини.

Оля уявила, як вона зараз виглядає: забрьохані кросівки, светр, який не пасував до цієї сукні, волосся, нашвидкуруч зібране в хвіст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руці.

– Привіт, – мовила дівчина і завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тільки не могла згадати, де.

«Може, він маніяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечірніх новинах її фото, і ведуча із серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дівчина, а Леська хапається за голову і голосить, що то ж вона її сюди виштовхала.

«Хоча, в принципі, певне, одній Лесьці буде не байдуже».

– Ну що, сідаєш? – запитав водій.

– Та ні, дякую, я передумала. Піду пішки. Прогуляюся ще лісом.

– І будеш іще години зо дві тарабанити свою торбу до Любомирівки?

«Який грубіян!»

– Не хизуйся тим, що ти типу крутий екстрасенс. Тут і так зрозуміло, що, окрім Любомирівки, по курсу більше ніякого села немає, бо ще через 50 кілометрів кордон.

«І де ж я його бачила?»

– Слухай, Ліно, хочеш – можеш йти пішки, мені все одно, – хлопець увімкнув першу передачу.

«Тільки бабця Ярина називала мене Ліною та ще…»

– Назаре? Це що, ти?

– Ні, це Дід Мороз на санчатах. Давай сідай уже, – хлопець вийшов з авто і допоміг Олі примостити валізу в багажник.

– А ти як був грубіяном, так і залишився, – Оля просто не могла залишити йому останню репліку.

– Та ти, знаєш, теж із дитинства не дуже змінилася, – не залишився в боргу Назар.

Автівка загуркотіла столітньою дорогою, покірно перевозячи двох пасажирів і маленьку забруднену валізку кольору світлий беж.

– Так ти тепер юрист? – їхня розмова не дуже клеїлася, а до села було їхати ще хвилин із п’ятнадцять, тож Оля вирішила порушити незручну мовчанку.

– Угу… – кивнув юнак, – закінчив юрфак кілька років тому, а нещодавно вдалося стати співробітником Служби безпеки України.

– Це щось по типу таємного агента?

(Боже, я говорю зовсім як моя сестра!)

– Не зовсім, – засміявся Назар. – В будь-якому разі поки. Мені як новачкові доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацію» і тому подібне.

Оля теж усміхнулася.

– А ти? Як твоє життя склалося? – запитав він.

– Мені ще рік в універі вчитися.

– Ти так довго не з’являлася в Любомирівці… Чого вирішила цього літа приїхати?

– Бабця Ярина померла. Тепер її дім – мій, – Оля виправилася, – точніше, наш із Анькою.

– Та ти що? – Назар перевів співчутливий погляд на дівчину. – Я не знав. Мені дуже шкода…

– Мені теж шкода, а ще дивно…

– З чого?

– Дивно, що саме ми стали спадкоємицями. Так, ми в дитинстві приїжджали на літні канікули, навіть іноді листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабці є племінник, який живе в сусідньому селі…

– Дядько Борис? – уточнив Назар.

– Так, точно. Чому бабуся не залишила дім йому? Я думаю, вона прекрасно розуміла, що переїжджати ні я, ні, тим паче Аня не будемо?

– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.

– Не можна! Наскільки мені повідомив нотаріус, коли дзвонив по телефону, ми не маємо права продавати дім.

– І справді цікаво…

У салоні знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркіт мотора. Вирішивши більше не починати нових розмов, Оля просто спостерігала, як повз пробігають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирівка». У дівчини знову стислося серце, і їй раптом захотілося стати дитиною, захотілося знову втрьох із матір’ю та сестрою без попередження заїхати в гості до бабці Ярини, захотілося, щоб бабця усміхалася, годуючи пиріжками, та витирала сльозинку, проводжаючи. Тепер це тільки спогад, – чистий, теплий і вічний.

Водночас Оля не могла впізнати село свого дитинства. Воно дуже змінилося порівнянно зі знайомими їй змалку картинками.

– Не дивуйся, – Назар уловив її трохи розгублений погляд, – нічого дивного. Це село, як і багато інших, потроху вмирає. Молодь виїжджає, а старі не вічні. На цій вулиці лишилися не порожніми лише кілька будинків. Скоро Любомирівка перетвориться на хутір.

Оля лише мовчки спостерігала, як у вечірній мряці сумують будиночки з темними вікнами, мовчазні і тихі.

Назар підвіз дівчину до самих воріт, допоміг Олі витягти її валізку з багажника й недбало махнувши «Бувай!», помчав далі. Дівчина зупинилася біля стареньких, але доглянутих воріт. Хвіртка скрипнула під легким натиском, а маленька стежина провела до самого порогу. Оля вкотре роззирнулася: квітучий сад, старенькі фруктові дерева – маленький острів дитинства. Вона неймовірно зраділа, побачивши гойдалку на гілках дерева, і, лишивши свою вже й так не досить чисту валізку на мокрому спориші, аж підскочила до гойдалки, наче до старої подруги, але сісти не наважилася. Так дівчина ще простояла кілька хвилин, доки знову не почав накрапати дощ.