Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

Оля відчувала себе експонатом у музеї, з кожним новим поглядом її роздратування все більше зростало. «І куди ви всі пхаєтеся? Чого дома не сидиться?» – подумки сварилася з пасажирами дівчина.

– Скоро під’їжджаємо до села Грудки, – попередив досить колоритний дядечко-водій з великими пишними вусами.

– Моя зупинка, – схопилася за валізку Оля.

– Куди тобі спішити! – реготнув водій, – зачекай-но. Виїдемо за село, я тебе там висаджу і покажу, куди іти. Усе ж менше ноги бити.

Оля знову сіла на своє місце і пропустила двох тіток, які, ще раз ковзнувши по ній поглядом, зійшли на зупинці. В цей час автобус, очевидно, вирішив, що на сьогодні робота завершена і демонстративно затих.

– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водій.

– Здається, ваша красуня, вже ласти склеїла, – пожартував невисокий кругленький чолов’яга з корзиною грибів у руках.

– Жартівники зараз побіжать слідом за автобусом, – роздратувався вусань.

– І опиняться на кінцевій швидше, ніж ваш транспорт, – знов озвався чолов’яга. Пасажири весело зареготали, водій насупився і вже мовчки знову і знову терпляче пробував завести автобус. Нарешті, транспортний засіб, дещо відпочивши, знов закашляв, наче курій зі стажем, і пострибав далі.

Проїхавши село, автобус зупинився на перехресті біля старої обдертої зупинки з написом «Грудки» на іржавій табличці.

– Дівчино, тобі сюди!

Оля хутко схопила валізку і почала проштовхувати її до виходу.

– Значить, тут усе просто, – звернувся водій до Олі, покручуючи вуса, наче старий козак, – я зараз повертаю направо, а тобі треба йти он по тій кам’яній дорозі прямо, нікуди не звертаючи. Отак пройдеш десь кілометрів зо п’ять і дійдеш до села….

– Любомирівка?

– Ой не гарячкуй, – засміявся водій.

Оля мовчки чекала, доки вусань трохи заспокоїться і припинить свій регіт, хоча всередині готова була просто вибухнути від роздратування.

– Та не сердься, – продовжив водій, уловивши недвозначний Олин погляд. – Так от, після села Жменьки десь кілометри за два буде вже Любомирівка.

– Чудово, – процідила крізь зуби дівчина вже на виході з автобуса, – всього-на-всього…

– Бувай здорова! – вигукнув їй у спину водій, і автобус заторохкотів своєю дорогою.

Сховавшись під навісом зупинки від дощу, який вперто продовжував накрапати, Оля дістала з валізи темно-синій светр. Саме через нього дівчина не встигла на єдину маршрутку, яка довозила пасажирів до самої Любомирівки. Холодний вітер, від якого не допомагав поліетиленовий плащ-накидка, змусив дівчину шукати в Ковелі якоїсь крамниці з одягом. Оля навіть уявити не могла, що поки вона прикупляє собі светр та джинси, єдиний автобус, який міг довезти її до місця призначення, вже зник із горизонту.

– Це все Леська, – розлючено бубоніла Оля, кривляючи подругу, – поїдь та поїдь, свіже повітря… Її б сюди, хай би померзла.

Одягаючи светр поверх сукенки і згадуючи подругу, дівчина і не помітила, як до зупинки підійшов старий з палицею.

– Добрий день! – зніяковіло мовила Оля, усвідомивши, що дідок, не кліпаючи очима, витріщився на неї, а вона у відповідь не зводить погляд зі старого.

– І тобі доброго здоров’ячка, дівчино! Чого така сердита? – Ольжину увагу найбільше прикували сині зацікавлені очі старого та трішки гачкуватий ніс.

«Ти глянь який цікавий!» – подумала вона.

– Та є причина!

– От вона, здешня молодь, хех, – заговорив дід чи то до Олі, чи то сам до себе.

«Зараз почнеться…»

– Ми у свій час стільки лісом виходили, стільки витерпіли, не дай Боже кому ще теє пережити… І не було коли та й кому скаржитися, треба було встигнути жити. А ви зара, що перший камінець, перша подряпина, і здаєтеся вже.

«У чомусь він має рацію», – заговорив далекий голос Ольжиної підсвідомості, проте вона досить швидко його заглушила.

– Ви вже пробачте, – (Скільки можна його слухати?), – але мені пора йти. Треба ще сім кілометрів пиляти по лісу, – вже не стримувала роздратування дівчина.

– Гм… Далеко йти, – замислився дідок, оглядаючи Ольжині босоніжки, – тяжко, певне, тобі буде на таких сандалях-ходулях.

Дівчина спочатку вирішила не звертати увагу на закиди старого, але, крадькома зиркнувши на своє взуття, теж зрозуміла, що босоніжки на підборах – не найкращий вибір для довгої прогулянки. Оля згадала, що в її валізці мирно лежать кросівки «Nike». Проте вона вирішила перевзутися подалі, щоб не дати дідові шансу видати чергову порцію свого бубоніння щодо сучасної молоді.