Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

– Я вже якось розберуся, – кинула вона старому, – до побачення!

– Бувай здорова, – прохрипів дід, підкурюючи сигарету.

Оля ледь устигла перевести подих від спілкування зі старим і не відійшла від зупинки навіть на двадцять кроків, як почула мотору автомобіля, що невпинно наближався. Чорний позашляховик проминув дідка, який махав йому обома руками, та ще й паличкою, і, ледь не оббризкавши її водою з калюжі, зупинився біля Олі.

– Привіт, кицюню! – з салону визирнуло двоє голомозих чоловіків міцної статури. – Мости свою гарненьку дупку до нас в авто, підвеземо!

– Та ні, дякую, – (Вважають мене за ідіотку?) – Мені тут недалечко йти.

– Та чого ти, кралю? Не бійся!

У Олиній голові вже крутився план захисту. Вона намацала в сумочці газовий балончик, але аналіз ситуації приводив до висновку, що в неї проти цих чоловіків шансів мало.

– Агов, синки! – дідусь знову непомітно підібрався до Олі. – Мене підвезіть.

– Та ми взагалі-то… – для чоловіків поява дідка була такою ж несподіванкою.

– От спасибі, – не очікуючи відповіді, дідусь відчинив задні дверцята й сів у автомобіль.

– Ей-ей, діду, ти куди пхнешся? Ми тебе зара виволочимо, – заволав чоловік, що сидів на пасажирському кріслі. – Забирайся геть!

– Не варто зі мною сваритися, – заскреготав старий, і, не церемонячись, знову підпалив цигарку. – Гєнка, нумо рушати.

– Ти що, його знаєш? – здивовано звернувся чоловік до водія.

– Знає, знає, – знову буркнув дід, – Ну, чого стали, бачте дівчина до вас не хоче, а мені додому вже пора. Вперед! Вйо!

Водій позашляховика слухняно завів авто, по дорозі щось пояснюючи своєму напарнику.

Оля відчула, як відвисла її щелепа, коли вона спостерігала за цими трьома. Дівчина вирішила не роздумувати над тим, що ж за дідок їй такий зустрівся, замість цього вона повернулася на зупинку, щоб перевзутися у свої улюблені кросівки.

Оля згадала одну з методик, яку, знову ж таки, вичитала в книжці з психології: для того, щоб налаштувати себе на позитивний лад, необхідно закцентувати увагу на чомусь хорошому. Тож вона заплющила на мить очі, зробила глибокий вдих і просто попрямувала своєю дорогою.

Дощ нарешті минув. Село уже було позаду. Шлях огортала неймовірна тиша хвойного лісу із украпленням співу солов’я та кування зозулі.

Дівчина навіть подумки подякувала Лесі, що та випхала її в подорож. Та не встигла вона глибше задуматися над значенням подруги у її житті, як коліщатка валізи, видавши прощальний стогін, одночасно відвалилися. Світлий беж її дорожньої валізки протягнувся по мокрій глині, безповоротно забруднюючи свою чисту репутацію.

– Прекрасно, – видихнула Оля.

(Варто було тільки згадати Леську!)

Дівчина поглянула на годинник. Стрілка циферблату вказувала на майже шосту годину вечора. Вона подумки підрахувала, що подорожує пішки десь годину, отже, має вже пройти три-чотири кілометри.

«Так, – дівчина схопила валізку за бічну ручку, – скоро мають бути ці бісові Жменьки».

Оля прочимчикувала ще приблизно кілометр. Тепер вона рухалася значно повільніше, бо змушена була нести валізу. Дівчина зупинилася, щоб перевести подих. Коли вона знову глибоко вдихнула, по її шкірі побігли мурашки. Серед стіни дерев промайнула темна фігура.

Оля насторожилася, дістала свого газового балончика і спробувала пильно розгледіти ліс. Вона почула ледь уловимий тріск. Дівчину накрив напад страху, і вона відчула, як затремтіли коліна. Щось чи хтось наближався із-за дерев. Оля хотіла тікати, але ноги заніміли. Ще секунда, і ворог опиниться на дорозі. Вона затамувала подих і підняла балончик у бойовій готовності. Кущі навпроти зашелестіли, а звідти вигулькнули роги.

Оля відсахнулася, але не встигла викрикнути. На неї дивився величавий, красивий лось.

Дівчина перевела подих.

– Ну й налякав ти мене, – тремтячим голосом звернулася вона до тварини. Лось, звісно, їй не відповів, лише декілька секунд постояв, ніби оцінюючи дівчину, зробив кілька кроків уперед, а через хвильку розвернувся і щодуху помчав до лісу.

Оля навіть розгубилася, невже вона так його сполохала, але потім зрозуміла, щó саме налякало тварину – наближався автомобіль.

«Не може бути! – здивувалася дівчина. – Перше авто за останні півтори години!»

Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти їй минулого разу, але більше не могла тягти свої речі, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.

Водій сріблястого «Lanos»’а, спершу проїхав повз дівчину, але таки загальмував і здав назад.