Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

Урешті-решт дівчина здалася і потяглася за слухавкою, а неперевершений «Aerosmith» уже доспівував другий куплет, коли смартфон нарешті опинився в її руці.

«Викликає Анна», – світилося на екрані.

Уже вдруге за сьогоднішній день в Олі все стиснулося всередині. Усі почуття, пережиті в кав’ярні, повторилися в точнісінько до останнього нервового імпульсу. І чому саме сьогодні? І Анька, і Артур в один день?

Вдихаючи повітря, дівчина подумала: може, Леська таки має рацію, і врешті-решт варто вилити усі наболілі думки і сестрі, і колишньому? Пальчик дівчини завмер біля зображення зеленого телефончика, але буквально за секунду до того, як вона натиснула на екран, «Aerosmith» раптово стих і мобільний замовк.

Оля ніби й засмутилася, бо саме зараз перший раз за пів року вона була готова відповісти Анні за її вчинок, але не встигла. Хоча глибоко в душі маленька беззахисна дівчинка в ній раділа, що не доведеться одягати боксерські рукавиці, для того, щоб нанести удари молодшій сестрі. Отака частинка її душі, ця маленька дівчинка всередині Олі, ніяк не хотіла дорослішати, вступати у конфлікти і дуже любила поступатися.

Вона заплющила очі і почала глибоко дихати. Так радили робити в одній із книжок з психології, які дівчина любила брати у студентській бібліотеці. Намагаючись прислухатися до свого дихання, вона аж здригнулася, коли «Aerosmith» знову заспівав свою мелодію. Оля розплющила очі, вирішивши, що цього разу вона вже не буде відкладати розмову: «Раз Анька так надзвонює, то нехай тоді на себе й нарікає».

Але її здивуванню не було меж, коли на екрані відобразився незнайомий номер. Подумалося: невже сестра дзвонить із чужого мобільного? Уже не вагаючись, Оля нарешті відповіла.

– Слухаю, – в повній бойовій готовності мовила дівчина.

– Короленко Ольга Володимирівна? – почувся досить м’який чоловічий голос.

– Так? – хоч голос чоловіка був приємним, але офіційний тон змусив дівчину насторожитися.

– Мене звати Олег Петрович Середа, я нотаріус. Дзвоню вам з приводу вашої родички, Ярини Іванівни Левицької. Ви знаєте таку?

– Так!

– Декілька днів тому Ярина Іванівна померла.

– Що? – (Хіба можна так офіційно, без жодного вступу і підготовки?)

– Прийміть мої співчуття!

Дівчина не могла вичавити з себе ані слова. Хоч із бабцею Яриною вона вже давно не бачилася, але ця новина змусила серце стиснутися від смутку, бо щойно у неї безжально відібрали не найяскравіший, але все-таки шматочок дитинства.

– Алло? Ольго Володимирівно, ви мене чуєте? – судячи із оклику нотаріуса, дівчина зрозуміла, що мовчить уже досить довго.

– Так… – (І чому в горлі пересохло?)

– Ярина Іванівна перед смертю склала заповіт, в якому своїми спадкоємцями вказала вас та вашу сестру Короленко Анну Володимирівну. Анна Володимирівна вже про все знає. Будь ласка, коли приїдете на Волинь, передзвоніть мені. Вам і вашій сестрі необхідно ще підписати відповідні документи. Добре?

Оля мовчала, думки й емоції блискавично змінювали одна одну і змішувалися в ретельно заплутаний клубок.

– Ольго Володимирівно?

– Так… – дівчина прокашлялася, бо лещата, які здавили горло, досі не відпускали, – я зрозуміла.

– Прийміть іще раз мої співчуття.

– Дякую, – мовила Ольга і скинула дзвінок.

На екрані знову засвітилася картинка двох кошенят, які безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила їх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста іншого, який скидався на мініверсію бенгальського тигра.

Оля обперлася об лавку. Бабуся Ярина була тісно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину її життя просто відібрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дівчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собі квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свій сором, вона не знала чи то від втрати рідної людини, чи то від жалю до самої себе.

Негода за вікном потягу торжествувала. Вітер в ігровому запалі не щадив сили і щодуху жбурляв дощові краплі, розбиваючи їх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився світанок.

«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дівчина, хоча, як не дивно, в душі вона була абсолютно спокійною.

Уперше за довгий час у неї не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навіть бабцю Ярину. Був лише цей світанок за хмарами, неймовірна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркітливо минаючи шелестіння дерев та шалений танець дощу і вітру.