Галина Цикіна - Коли молот зустрічається з ковадлом

Ця ідея виявилася не дуже гарною. Щоденника Оля таки отримала, але сонна голова Ані, яка не очікувала різких маніпуляцій, скотилася з подушки і гепнулася лобом прямо об стіну.

– Ти геть здуріла?! – Аня ошелешено підвелася і стисла руки в кулаки. – Хочеш мене вбити через свого ідіотського бойфренда?

– Пробач, я випадково!

– І що це таке? Що за книжечка? – ніч була місячна, Анна одразу ж розгледіла записник у руках у сестри.

– Нічого, – Ольга притисла щоденник бабці Ярини до грудей.

– Покажи, – Аню це не зупинило, і вона потяглася до записника, – мені ж цікаво, через що я отримала по голові.

– Це стара річ, із нею треба дуже обережно, – Оля досі не випускала щоденника із рук.

– А я що, гатитиму ним об стіну, як ти моєю головою?! – Аня таки вирвала записник із рук сестри і зацікавлено оглядала його вміст. Оля побачила, що сестра не розуміє, наскільки цікаву річ вона тримає у руках.

– Це щоденник бабці Ярини!

– І звідки він у тебе?

– Довга історія.

– Нумо читати, – Оля побачила знайомий блиск в очах сестри, і не встигла ще нічого відповісти, як та потяглася до свого рюкзака й дістала звідти потужного ліхтарика.

– Ні, ми не будемо його читати! – Ольга спробувала повернути собі записника, але Аня перехопила його з однієї руки в іншу і сховала за спиною.

«Дражниться, як у дитинстві!»

– Тобто ти його під подушкою сховала просто так? І жодного рядочка не прочитала?

– Я ж не ти! Я знаю, що це неетично.

– Ясно, – цмокнула язиком Анна. – Ну окей, якщо не хочеш, я сама почитаю.

Аня розгорнула записника на першій сторінці.

– Дай сюди! – Ользі нарешті вдалося дотягнутися до щоденника. – Ти все одно без мене нічого тут не второпаєш.

– Атож, – посміхнулася Аня.

– І прибери цей самовдоволений вираз обличчя, ніби кіт, який об’ївся сметани.

– Не сметани наївся, а обдовбався валеріанкою.

– Фуууух… – роздратовано видихнула Оля і почала читати.

«Осінь 1942

Здрастуй, щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довідався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при світлі каганця, то, мабуть, засміяли б… або ще гірше, певне б насварили. Хоча, може, й ні. Нині сміх – то є рідкісне явище, кругом тільки страх. Люди призвичаїлися жити в страху. Він раптом став звичним жителем між нас. Нахабно селиться в кожнім домі, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.

Тож я й подумала, що ліпше, певне, вилити комусь душу, бо мені теж весь час страшно, а поділитися нема з ким. Раніше в мене була Даринка, та її не стало трохи менше ніж рік тому. І досі не можу стримати слів, коли згадую її.

Війна ще тільки починалася, німці зайшли село громити. Ми з Даринкою в ліс помчали. Заховалися під ялицею. Відчувала, як ото в тій казці, наче наді мною літають злі-презлющі гуси-лебеді, забрати хочуть та віднести світ за очі. Кружляли люто над селом, і скрізь були плач та крики. Я хотіла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.

А гуси-лебеді відкружляли-відгуділи над селом та й полетіли, в наш бік смерть несучи. Вона оселилася тут і була поруч. Її подих був гарячим, наче розпечена пательня, її кроки озивалися розривами гранат, а поруч із нею, як вірний пес, біг страх. Він приблудився до наших осель, але замість того, щоб дарувати тепло і ласку, постійно гарчав і шкірив свої ікла.

Я сильніше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тоді здавалося, що не було ріднішої істоти, ніж та деревинка, яка сама в очікуванні смерті рятувала нас.

Та Даринка поглянула на мене, очі її були великі-великі, чорне волосся вибилося з-під хустки.

– Треба заховатися, під тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалік, – вибухи скоро дістануться сюди.

– Я не піду, – тільки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тільки разом з цією ялицею, я її не покину!

– Та чи ти здуріла? – почула я, мов крізь пелену. – Помреш же! Пішли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою і знов прилипла до ялиці.

– Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-під гілочок-рученят і, видно, вирішила, що той залізний птах трохи відлетів. Тоді вона швидко-швидко перебіжками сховалася під дубом.

Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всміхнулася і махнула мені рукою. А далі – яскравий спалах, дим, непереборний дзвін у вухах і чорна яма на місці дуба… на місці, де всміхалася моя Дариночка.