Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

– Надовго? – Коли вона це вимовила, її голос був тонким і тремким. Звучав так, наче не її. Едвард озирнувся на неї, щось помітив у її обличчі, а тоді знов повернувся до керма, просигналізувавши, що готовий зупинитися.

– Не думаю, що ми повернемося сюди, – сказав він, пильно дивлячись на неї. – Виконаємо своє завдання з американцями в корейських водах, а тоді вирушимо до Нью-Йорка. Кілька місяців пробудемо в морі.

Кажучи це, він дивився просто їй у вічі, ніби натякаючи, що неможливо підтримувати зв’язок, коли ти завжди в русі.

Джой відчувала, що голова от-от вибухне. Вона усвідомила, що її руки тремтять. Це було наче отримати ключ від тюремної камери, лише щоб побачити, що він гумовий. Вона із сумом усвідомила, що от-от заплаче.

– Не можу, – сказала вона, кусаючи губу.

– Що? – Едвард потягнувся до неї так, що його рука опинилася зовсім поряд з її.

– Не можу просто відпустити вас. Не можу відпустити.

Цього разу вона промовила це вголос і, не криючись, глянула йому в очі. Навіть говорячи, вона сама не могла повірити в те, що каже, у щиру неприйнятність власних слів для молодої жінки її виховання. Але їх було не стримати, і вони злітали з губ довершеними, наче тверді теплі камінці, і розсипалися перед ним, мов пожертви.

Повисла довга пронизлива пауза, упродовж якої здавалося, що вона зараз помре. Потім Едвард узяв її за руку. Його долоня була теплою, сухою.

– Не думав, що я вам подобаюся, – сказав він.

– Мені ніколи ніхто не подобався. Тобто не подобався раніше. Мені ще ніколи ні з ким не було затишно, – белькотіла вона. Слова сипалися неконтрольовано, але він не відсторонився. – Мені так важко розмовляти з людьми. І тут немає нікого, з ким мені по-справжньому хотілося б говорити. Окрім Стелли. Моєї подруги. І коли ви прийшли сьогодні вранці, мені було так соромно за те, що сталося вчора ввечері, що легше було змусити вас піти, ніж бути з вами приязною. Та коли ви залишились, і ми були в машині, і все це – я ніколи такого не відчувала. Ніколи не відчувала, що мене не засуджують. Що можна просто сидіти, і інша людина зрозуміє.

– Я гадав, у вас похмілля, – розсміявся він.

Але вона була надто напружена, надто переповнена до краю емоціями, щоб сміятися разом з ним.

– З усім, що ви сьогодні казали, я погоджувалася. Усе, про що ви говорили, я відчувала сама. Тобто, звісно, не про полювання, бо ніколи на ньому не була. Але все, що ви казали про коктейльні вечірки, і про людей, і про те, що іноді вам більше подобаються коні, і про те, щоб не думати, чи не вважають вас люди трохи диваком, – то ось, це й про мене також. Це я. Це наче слухати власні думки. Тому я не можу… не можу вас відпустити. І якщо вам страшно від моїх слів і ви вважаєте, що я найдокучливіша, найбезсоромніша істота, на яку ви коли-небудь натрапляли, то мені все одно байдуже, бо це єдиний раз у моєму житті, коли я почуваюся справді вірною собі.

Дві важкі солоні сльози повільно покотилися розпашілими щоками Джой, обтяжені емоціями, що стояли за, мабуть, найдовшою промовою за все її доросле життя. Вона глитнула, намагаючись опанувати їх, водночас обурена й піднесена тим, що щойно випалила. Вона відкрилася цьому незнайомому чоловікові в такий спосіб, що мати, а може, і Стелла вважали б її божевільною, якби дізналися. І коли вона сказала йому, що їй байдуже, це була неправда. Якщо зараз він відвернеться від неї, виголосить якусь чемну банальність про те, як чудово провів день і як вона, без сумніву, втомилася, вона стримається до повернення додому, а тоді просто знайде спосіб укоротити собі віку. Бо нестерпно було б і далі ковзати заїждженою поверхнею свого буття, коли вже занурилася в нього й знайшла дещо прохолодне, заспокійливе та глибоке. «Скажи хоча б, що розумієш мої слова, – благала вона. – Навіть якщо просто скажеш, що розумієш, цього мені буде достатньо».

Запала довга болісна тиша. Ще одна машина з ревом пронеслася повз, пришвидшуючись.

– Гадаю, нам краще повернутися додому, – мовив він, знов поклавши руку на кермо, а другою рухаючи непіддатливий важіль коробки передач.

Обличчя Джой застигло, і повільно, невідчутно її тіло обм’якло на пасажирському сидінні, а хребет став таким крихким, що, здавалося, зараз трісне. Вона все зрозуміла неправильно. Звісно, це було так. Що змусило її думати, що такий спалах може здобути їй повагу чоловіка, не кажучи вже про його серце?

– Вибачте, – прошепотіла вона. Її голова похилилася на груди. – Мені так шкода.

О господи, якою ж вона була дурепою.