Лоран Гунель - Філософ, якому бракувало мудрості

Сандро не відповів. Продовжував старанно пережовувати бридке їдло. Марко й Альфонсо шкірилися.

Кракус пішов у наступ.

– Спробую вгадати… Ви журналіст і готуєте репортаж про найщасливіший народ на Землі…

Сандро мовчав.

– Ви науковець і досліджуєте питання, чому ті люди ніколи не хворіють на рак?

Сандро затято мовчав. Це ж треба, який бовдур, цей чувак…

– Чи, може, ви дошукуєтесь, чому вони не підхоплюють малярію, тоді як у лісі повно збудників?

– Ні.

– Працюєте у фармацевтичній фірмі й збираєте інфу про рослини?

– Ні.

– Про отрути?

Сандро зітхнув. У багатті вибухнула жаринка, спричинивши іскряний дощ.

– Ні.

– Тоді чому? Нащо вам із ними зустрічатися?

Геть неочікувано – можливо, від роздратування, а можливо, через несвідоме бажання зробити провокацію – Сандро мовив крижаним тоном:

– Щоб знищити всіх.

Кракус закляк і нарешті замовк. Марко теж язика проковтнув, тимчасом як Альфонсо привідкрив рота, і на землю випав листок коки. Усі обернулися до Сандро. Ґоді кинув оком у його бік і наморщив чоло. Полум’я вимальовувало криві відблиски на їхніх обличчях. Запала ніякова тиша. За мить тиша зробилася обтяжливою. Кракус перезирнувся зі своїми помічниками. Виглядав вельми стурбованим.

Зненацька Сандро збагнув грандіозність свого зізнання. Грандіозність для інших… Навіщо він бовкнув ні сіло ні впало, зараз? Геть не тямить, що коїть, краще б мовчав. Але слова самі вирвалися; роздратований стан підштовхнув зробити дурницю.

Раптом зробилося соромно – за свої слова, за себе. Звісно, ці чоловіки були неотесаними, грубими, вульгарними, та хіба ж не такими мають бути рятувальники? Не можна казати таке людям, чия робота – допомагати іншим… Тепер вони все скасують і повернуть. Узяв та й зіпсував усе однією фразою, звів усе нанівець…

Кракус занепокоєно глянув на Сандро, а тоді неквапом заговорив, ретельно добираючи кожне слово.

– Ви… еее… родич… молодої жінки… яка торік загинула в джунглях?

Сандро безмовно кивнув. Усі спрямували на нього допитливі погляди. Відчувалося, що атмосфера, ще кілька хвилин тому безтурботна, зробилась напруженою. Почувся хрускіт десь у далині, серед пітьми.

– Вам слід знати… – вів далі Кракус, якому, вочевидь, було дуже ніяково. – Це нас відправили… на місце…. на пошуки тіла…

Чоловіки не зводили з нього очей, стежачи за реакцією.

– Я знаю, – озвався Сандро. – Тому вас і обрав.

Знову тиша. Напружена. Кракус втупився в Сандро з дивним виразом – на його обличчі відображалася суміш нерозуміння і спантеличення. Він надовго закляк, а тоді ще раз зустрівся поглядами зі своїми товаришами, неначе намагався вгадати їхні думки. Нарешті підвівся і вдав, ніби порається коло багаття. Насправді лише переміщував без жодної логіки вуглинки й охоплені полум’ям дрова – вочевидь, за цими рухами відбувалися напружені міркування.

Сандро чекав повідомлення про скасування експедиції, мов підозрюваний, що чекає підтвердження заздалегідь відомого вироку. Кракус неквапливо совав вуглинки.

– Отже, ви хочете помститися, – мовив він, не зводячи очей із багаття. – Я розумію. Дуже добре розумію…

Сандро затамував подих.

– Знаєте, – продовжив Кракус, – ми не завжди працювали провідниками і займалися пошуками людей у джунглях. Для нас це радше… дострокова пенсія.

Марко й Альфонсо уважно слухали шефа.

– У минулому ми всі воювали… Воювали, але не як солдати регулярної армії – ні. Ми для цього надто незалежні, – мовив він, силувано всміхнувшись. – Ні, ми були скоріше найманцями…

Після кожної фрази Кракус зиркав на Сандро, ніби перевіряючи реакцію.

– Замолоду ми воювали в збройних підрозділах у Нікарагуа, у Сальвадорі. Брали участь у конфліктах Латинської Америки. Воювати – наша професія… Крові ми не боїмося. Нині ми зав’язали з цим, але не остаточно перегорнули сторінку…

Він умовк на кілька хвилин, пильно вдивляючись у співрозмовника. Сандро чекав.

– Якщо мої друзі згодні, – продовжив Кракус, завагавшись і кинувши у їхній бік запитальний погляд, – ми могли б повернутися до служби, щоб… допомогти вам… а не просто супроводити до місця. Звісно… якщо ви маєте… чим… нам заплатити.

Сандро не відповідав. Спантеличено оглянув маленький гурт. Усі спрямували погляди на нього. Тепер, коли вони облишили жарти, Сандро побачив серйозні, суворі обличчя й міцні статури під військовою формою. Ці люди цілком уявлялися в засідці, на полі бою, із важкою зброєю в руках, готові стріляти в противника, не змигнувши оком.