Олександр Зубков - Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

Розташування і форма таких грандіозних споруд не викликали сумніву в їх рукотворному походженні. Чітко виділялися віконні прорізи, які облюбували незліченні полчища мавп. Безумовно, уява Матвія намалювала йому ціле покинуто місто, яке, судячи за безмежними розмірами, населяла ціла цивілізація, давно понурившись в безодні часу…

Будильник на мобільному телефоні перервав спостереження ілюзорного світу, повернувши Матвія до суворої реальності. У порівнянні з пережитими відчуттями він відчував себе таким знесиленим, що навіть на мить не міг наблизитися до жаданого забуття.

«Гаразд, – трохи оговтавшись, подумав він. – Може пізніше ще вийде. Все-таки цікаво, від чого залежать такі яскраві та барвисті сни? Закінчу дослідження руїн і звернуся до фахівців. Може зі мною щось не так».

Розмірковуючи над цим, Матвій змирився з втраченими можливостями й знову знайшов непорушну силу волі та потужну енергетику фізичного світу. Миттєво начеркавши план на сьогодні, він поглянув на годинник.

«Цілком пристойно для дзвінка», – вирішив він, набираючи номер подруги.

– Доброго ранку, Матвій, – почувся з трубки ніжний жіночий голос.

– Доброго ранку, Лінда. Вибач за ранній дзвінок, але така негайна справа не терпить зволікань.

– Чомусь я не здивована, – розсміялася дівчина. – Це твій фірмовий почерк. Швидко, все й одразу. Цього разу теж працюємо на випередження?

– Ні. Зараз все набагато розміреніше. Єдине, що потрібно, так це виїхати якомога раніше, а сама робота досить забарна та копітка.

– Я заінтригована, – без удаваної скромності зізналася дівчина. – Зараз просвітиш чи потрібно зустрітися?

– Ти ж знаєш, я не люблю зайвих балачок через телефон, – відповів Матвій. – Тобі з ранку зручно або будеш зайнята?

– З моєю любов'ю до професії я зайнята завжди, але для тебе я скасую всі справи. Моя робота, на жаль, не приносить очікуваних доходів, а в цьому плані ти мене ніколи не розчаровував.

– Це обнадіює, – посміхнувся Матвій. – Тим більше справа, яку я хочу тобі запропонувати, дає перспективи дуже пристойного доходу, зрозуміло, виходячи від результату. Мені під'їхати до тебе або поснідаємо в ресторані?

– Ти справді думаєш, що дівчина може відмовитися піти з тобою в ресторан? – знову розсміялася Лінда. – Пам'ятаєш хоч один випадок?

– Кого мені запрошувати окрім тебе? – здивувався Матвій. – Ти ж знаєш, я в душі відлюдник. А ось нашу дружбу дуже ціную, повір, і за неї готовий віддати багато чого.

– Та ну тебе розпорошуватися, – не без задоволення простягнула дівчина. – Куди їхати?

– Ображаєш, – бовкнув Матвій. – Я сам заїду за тобою за годину. Встигнеш зібратися?

– Звичайно. Чекаю на тебе.

Матвій підійнявся з ліжка і попрямував до шведської стінки, встановленої прямо в спальній кімнаті. Цю звичку він виробив ще зі шкільних часів, і треба зауважити, що навички, набуті завдяки цим вправам впродовж всього життя, не раз виручали його. Після п'ятнадцятихвилинного тренування він викликав таксі та попрямував до душової кімнати.

Сірий ранок огортав ще тихе місто, коли Матвій їхав в машині. За ніч небо повністю віддало землі залишки вологи, залишивши її на проїжджій частині, що трохи уповільнювало пересування.

– Перепрошую, вимкніть, будь ласка, музику, – попросив Матвій водія.

– Полюбляєте тишу? – розуміюче кивнув водій, прикручуючи гучність.

– Так. Крім того, зараз є над чим поміркувати.

Водій не смів більше відволікати, що дало Матвію можливість зосередитися на майбутній бесіді. Продумавши основні деталі розмови, він зручно розташувався на задньому сидінні авто і сконцентрував свій погляд на міському пейзажі, що мигтів за вікном. Багатоповерхові будинки потопали в зелені густо насаджених дерев і чагарників. На вулицях вже починали з'являтися перші пішоходи.

«Рано чи пізно все це перетвориться на джунглі, – міркував Матвій. – Дерева повністю захоплять свою територію, споруди зруйнуються, і стане все так, як було давним-давно до нас, сучасних людей. Дикі тварини знову повернуться сюди та будуть панувати на своїй землі. А ще через деякий час хтось, наділений інтелектом, буде досліджувати ці місця, і намагатися зрозуміти тих, хто жив тут задовго до них. Нашу природу, архітектуру, думки. Спочатку дослідники будуть захоплюватися і дивуватися, як мешканці планеті могли споруджувати такі високі й грандіозні будівлі. А трохи пізніше, можливо, виникнуть непорозуміння і посмішки від такої примітивної логіки мислення, як наша. Хоча це досить оптимістичний прогноз, цілком можливо, найбільш привабливий для нашої рідної планети. Можливо, все це буде поховано під тоннами піску і пилу, куди не зможе підібратися жоден живий організм. Або виявиться на дні океану, а наші будинки стануть притулком для небачених істот, плаваючих серед них. А з часом, можливо, все це зануриться у вікові льоди, які збережуть пам'ять про нас на багато тисячоліть. Так. Все це вже було. Є зараз. І повториться знов. Скільки разів? Швидше за все й наймудріші не знайдуть відповіді».