Олександр Зубков - Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

– Одного разу ввечері він подзвонив і попросив приїхати, – дівчина схилилася ще нижче. – Те, що я почула з його уст, було вище мого розуміння, проте не довіряти йому не було жодної причини. Міжнародна група під його керівництвом перебувала в Перу. Там вони збирали підтвердження усяких легенд та сказань. Якось увечері один з місцевих шаманів показав невідому йому рослину, і проказав, щоб Іван Григорович роздягнувся і повністю нею натерся. Після цього він відправив його гуляти в ліс, пробасивши нагострити вуха та тримати очі відкритими. Результат вражав, – простягнула Лінда, округлюючи очі. – Стемніло швидко, однак він продовжував бачити все, причому набагато краще, ніж при денному світлі. Сік рослини заколисав його раціональний розум, загостривши всі почуття, змушуючи відчувати себе диким звіром. Він казав, що це не можна порівняти ні з якими задоволеннями нашого фізичного світу. Ця рослина надавала йому стільки життєвої сили та енергії, що дозволяла ділитися нею з усім оточуючим. Він вже не відчував себе індивідом, а відчував невід'ємною частиною цього світу. Іван Григорович казав, що явно бачив енергетичні потоки, що протікають крізь нього, – дівчина зробила паузу, щоб підкреслити ефект сказаного, і знову продовжила свою розповідь. – За деякий час до нього підійшов індіанець і попросив допомогти наловити риби для дітей. Вони вирушили разом до річки. Іван Григорович казав, що риба сама припливла до нього, але взявши її в руки, він заплакав, бо відчув неймовірну з нею спорідненість, після чого відпустив.

Матвій замислився. Ця розповідь дуже нагадувала йому сьогоднішній сон.

– Схоже на дію психотропного зілля, – повідомив він Лінді. – Я чув про них і те, що вони дуже поширені серед шаманів. Дякую за цінні відомості. Нашу поїздку доведеться трохи відкласти. Я повинен зустрітися з твоїм наставником. Це допоможе заощадити нам деякий час.

– А ось цього зробити не вдасться, – резюмувала Лінда, відкинувшись на спинку стільця. – Через місяць після нашої зустрічі він поїхав на Тибет паломником. Пройшло понад двох років, але відтоді про нього ніхто не чув.

– Зрозуміло. Тобто ти переживаєш, що я теж поїду паломником? – посміхнувся Матвій.

– Це не привід для іронії, – з докором поглянула на нього Лінда. – Люди цілком змінюються, повертаючись звідти.

– Дякую тобі, – так само серйозно відповів Матвій. – Це дійсно цінні відомості, і дуже шкода, що ми не зможемо зустрітися з твоїм наставником. А тепер до справи. Ти згодна поїхати?

– Питаєш! – радісно видихнула Лінда. – Їду неодмінно.

– Це просто чудово, – засяяв Матвій, і, за прикладом подруги, зручно відкинувся на спинку крісла. – Скільки часу тобі потрібно, що б закінчити справи?

– Думаю, небагато. У мене зараз дуже хороший асистент, і поки я не бачу справ, які він не потягне.

– Чудово, – зрадів Матвій. – Отже, нам потрібні твої прилади. Я переживаю, що ми не встигнемо зібрати всі необхідні документи для їх транспортування до Південної Америки, тому що я налаштований на виїзд завтра, максимум післязавтра.

– Якщо дуже захотіти, – заперечила дівчина, – можна вирішити цю задачу. Це все, що від мене вимагається?

– Це основне, – задоволено кивнув Матвій. – Тепер скажи мені, яка їх приблизна вага. Від цього залежить, чи ми візьмемо їх з собою, чи відправимо вантажним літаком.

– Вони не надто важкі, – відповіла Лінда. – Здебільшого це реактиви. У мене є свої методи роботи. А скільки, до речі, нас буде в команді?

– Це друге і дуже важливе питання, – відповів Матвій, – рішення якого цілком залежить від тебе. На першій стадії я трохи допоможу тобі, і ми зможемо працювати разом, визначаючи вік будівель. Але згодом ми змушені будемо розділитися, тому що для визначення технології зведення будівель я буду змушений, як вже казав, заглибитися в джунглі. Ти ж залишишся на самоті. А цього я не хочу. Тому вибери, будь ласка, собі будь-якого помічника, якого вважатимеш за потрібне.

– Ризикуєш взагалі залишитися без команди, – надула губки Лінда, демонстративно схрестивши руки на грудях. – Зробимо необхідний аналіз і підемо, куди скажеш, удвох. Що я, по-твоєму, тягарем буду?

– Вибач мені за прямоту, – заперечив Матвій, – тягар – це не зовсім правильне слово. Повір, я був в ситуаціях, де міг вижити тільки один. Будь зі мною напарник навіть мого рівня підготовки, ми б залишилися там на віки. І таких ситуацій було декілька. Саме тому я одинак. У мене мало навичок колективної роботи.