Олександр Зубков - Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

– Прошу, будь ласка, за мною, панове, – ледь схиливши голову, запропонувала співробітниця готелю.

Чоловіки, як по команді піднялися зі своїх місць, і, слідуючи за нею по п'ятах, попрямували вгору по сходах.

«Дуже затишний готель, – думав Матвій, залишаючи позаду себе дивовижної краси кипариси та пальми, які розташувалися по обидва боки сходів у величезних дерев'яних діжках. Зверху, в оніксових горщиках, прикріплених масивними ланцюгами, нависали широкогіллясті плющі та фікуси. На тлі ледь чутного дзюрчання води у фонтані все це створювало враження такого комфорту і спокою, що хотілося відвідати це місце ще раз.

Піднявшись на верхній поверх, Матвій відзначив наявність всього двох номерів. При цьому вони розташовувалися досить далеко один від одного, кожен в окремому крилі, що, безумовно, створювало додатковий комфорт для відвідувачів.

– Будь ласка, ліве крило, – вказавши напрямок легким рухом руки, ледь чутно вимовила дівчина і залишила молодих людей.

Підійшовши до кремезних дубових дверцят, Андрій здивовано глянув на масивне бронзове кільце, що звисало з пащі лева, і, взявшись за нього, з театральним видом постукав три рази.

– Заходьте, будь ласка, – почули чоловіки за дверима голос з явним англійським акцентом.

Гості відчинили двері та один за іншим зникли у загадковій напівтемряві. Лише світло коридору порушувало таємничість, разом із цим розпалюючи цікавість Матвія. У величезному каміні шумно гуділи й потріскували дрова, які, цілком ймовірно, були єдиним джерелом освітлення, що, втім не заважало досить добре розрізняти всі атрибути номера.

«Розпалений хвилин п'ять тому, – відзначив про себе Матвій. – Господар номера досить пунктуальний і, по всій імовірності, хотів створити саме таку атмосферу таємничості».

– Радий вітати вас, друзі мої, в моєму тимчасовому притулку, – виходячи назустріч гостям, привітав лорд. – Мене звуть Вільтон. Лорд Вільтон Гамільтон. Ви не уявляєте, яку честь надали мені, погодившись на цю зустріч.

– Не меншою честю це знайомство є і для нас, – простягаючи лорду руку і трохи схилившись, привітався Андрій. – А це мій давній друг і компаньйон Матвій Ворохов.

– Лорде, – коротко привітав його Матвій, потискуючи руку, так само як і Андрій, трохи схиливши голову, підкреслюючи повагу до високого титулу. – Сподіваюся, наша зустріч буде дуже продуктивною і корисною для обох сторін.

– Я в цьому аніскільки не сумніваюся, – натхненно відповів лорд. – В іншому випадку я б ніколи не звернувся в організацію містера Кронова. Нумо сядьмо біля каміна, друзі мої, щоб наша бесіда протікала більш плідно.

– Прошу мене вибачити, – сідаючи в крісло, продовжив лорд, – але, як я вже зазначив, я ніколи не звернувся б до вас, містер Кронов, якби мені не повідомили про ваші тісні дружні відносини з містером Вороховим. Я хотів вийти безпосередньо на нього, однак це виявилося досить складно, адже мої можливості в чужій країні обмежені.

– Я звик до цього, – посміхаючись, із розумінням відповів Андрій. – Матвій мій давній друг. Таких друзів не можна купити за гроші. Це друг дитинства, і я дуже дорожу нашими стосунками. А зрозуміти вас нескладно. Репутація і послужний список Матвія говорять самі за себе.

– Саме так! – вигукнув лорд, піднімаючи вгору вказівний палець. – У справі, яку я хочу вам довірити, необхідні сила, спостережливість, схильність до аналізу і досвід, а всі ці якості сповна присутні у вашому дорогому приятелі й гідні найвищої похвали. Отже, панове, перейдемо до справи. Що ви чули про Саксайуаман? – звернувшись до Матвія, поцікавився лорд.

– Зовсім трохи, – дещо поміркувавши, зізнався Матвій. – Знаю, що це залишки якогось зміцнення або храму в Перу. Місто назвати не можу. Також чув, що сучасні вчені досі сперечаються про те, як саме були складені такі величезні блоки.

– Ну що ж, – задоволено промовив лорд. – Тепер я впевнений, що не дарма звернувся до вас. Багато хто навіть уявлення не мають про це воістину унікальне чудо світу. До речі, я щойно з Куско. Саме це місто в Перу зберегло унікальну пам'ятку стародавньої цивілізації, яка, без сумніву, перевершувала нас у своєму розвитку. Як тільки ви побачите ці брили наживо, ідеально підігнані одна до іншої без будь-яких з'єднувальних речовин, то зрозумієте, що наші сучасні знання потребують вдосконалення. Саме про це, до речі, я і хочу вас попросити.

– Дослідити Саксайуаман? – уточнив Матвій.

– Не зовсім так, – відповів лорд, встаючи з крісла і підкидаючи в камін кілька полін. – Щоб просто досліджувати Саксайуаман, я б не шукав такого досвідченого і коштовного найманця, як ви. Саксайуаман – це лише зруйновані залишки грандіозних споруд давнини, але неподалік, в глухій гущавині джунглів, знаходяться вцілілі будівлі. Їх неможливо розглянути з супутника, тому що дерева там неймовірно високі й поглинули собою ці непізнані сучасними людьми споруди. Увійти ж до гущавини вкрай складно. Дикі звірі, а найголовніше – корінні жителі тих земель строго охороняють цю таємницю. Ось тому я готовий витрачати великі гроші, щоб отримати результати досліджень.