Олександр Зубков - Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

«Так… якщо довго думати про це, можна і в клініку потрапити для душевнохворих», – промайнуло в його голові, а на обличчі з'явилася легка посмішка.

Із задуми його вивів телефонний дзвінок.

– Чомусь хотів почути саме тебе, – повідомив Матвій замість привітання.

– Привіт, друже! Радий, що мої дзвінки ти сприймаєш саме таким чином, – затараторив бадьорий голос на іншому кінці дроту. – Хоча, нічого дивного. Зазвичай я приношу з собою добрі новини.

– Це вірно, – погодився Матвій.

– Гаразд, – вимовив Андрій. – Давай ближче до справи. Боюся напустити на себе важність, але до моєї контори звернувся лорд Гамільтон. Лорд! Ти уявляєш!

– Як на мене, таких клієнтів у тебе ще не було, – підхопив ентузіазм друга Матвій.

– Згоден. Було багато. Але лорд!.. Безумовно ні.

– Лорд так лорд, – вже спокійніше мовив Матвій. – Що ж його цікавить?

– Сказав, що хоче обговорити це в особистій бесіді.

– Де обговорити? В Лондоні? – здивувався Матвій.

– Навіщо в Лондоні? Він тут, приїхав до міста, і чекає на зустріч у будь-який зручний для нас час, – урочисто резюмував Андрій.

Матвій відійшов від вікна і сів у крісло.

– Так вже й в будь-який? – із сумнівом перепитав він. – Зазвичай такі серйозні люди самі призначають час і місце.

– Про що це говорить? – наштовхуючи приятеля на думку, запитав Андрій. – Що він в нас дуже зацікавлений. Вірно?

– Схоже, що так, – погодився Матвій. – Я вільний сьогодні. Домовляйся на вечір.

– Так уже ніби й вечір, – засміявся в трубку Андрій.

Матвій повернув голову і поглянув на темне небо.

– Так, дійсно. Дивлюся у вікно, а те, що вже зовсім стемніло, не помічаю. Ти набери його. Якщо сьогодні йому зручно, скажи, що ми до його послуг. Якщо ні, нехай призначить час і місце.

– Чекай на дзвінок, – коротко мовив Андрій, перервавши бесіду.

Чекати довелося трохи більше ніж хвилину.

– Ти не уявляєш, як він зрадів, – радісно повідомив Андрій. – Сказав, що за дві години чекає нас у готелі «Уельс».

– Цікаво, – задумливо протягнув Матвій. – Істинно британський лорд. Навіть тут підтримує зв'язок, так би мовити, з батьківщиною.

– Думаю, все набагато простіше, – заперечив Андрій. – Тобі доводилося бувати там?

– Якщо чесно, навіть не чув про неї, – зізнався Матвій. – Де вона хоч розташована?

– У північній частині міста. Одного разу довелося там бувати. Вона шикарна. Тому я і не здивувався, що він зупинився саме там. Готель маленький, але цим і приваблює. Мабуть, лорд не хотів привертати увагу преси до своєї персони.

– Можливо, – погодився Матвій. – Втім, мені необов'язково знати де вона знаходиться. Заїжджай за мною, як будеш готовий, і рушимо в дорогу.

– Нема питань. Без дзвінка спускайся рівно за годину. Поки доберемося… думаю, будемо саме вчасно.

– Домовилися, – замість прощання вимовив Матвій, і натиснув кнопку скидання. З телефоном в руці він знову підійшов до вікна, щоб послухати дощ, який вже поступово стихав.

У тиші кімнати у свідомості знову почали спливати картинки, які відкривалися йому у сновидіннях і невпинно розбурхували розум. Безкраї ліси з віковими деревами огортали й манили пройтися їх загадковими стежками. Трелі невідомих птахів, крики мавп і шелестіння листя чулися настільки чітко, що Матвій насилу вірив в ілюзорність цих звукових сплетінь. Такі почуття він відчував лише тоді, коли чув легкий шум води або потріскування палких дров. Ось чому він не втрачав можливості насолодитися такими простими й водночас такими приємними звуками. У ці чудові моменти підключення до подвійної реальності, його манила туди невідома сила, і понад усе він хотів опинитися в цьому таємничому місці.

Матвій трохи відійшов від вікна – і, як тільки перестав чути шум дощу, все припинилося. Піддавшись пориву, він знову кинувся до вікна, але, поглянувши на годинник, зупинився.

Час квапив і змушував поспішати, тому Матвій попрямував у душ, водночас обмірковуючи, що доречно вдягти на зустріч із титулованою особою. Стоячи біля відчиненої шафи, він швидким поглядом оглянув свій гардероб і, недовго думаючи, вибрав темні штани класичного крою і темно-фіолетову сорочку із запонками, залишивши без уваги піджак і краватку.

«Начебто й неофіційно, – думав він, роздивляючись себе в дзеркалі, – але і не повсякденно».

Поглянувши на годинник, Матвій поклав до кишені трохи грошей і вийшов з квартири. Минуло трохи більше за годину, але Андрія ще не було. Дощ ледве накрапував, і це дарувало справжню насолоду, але від крапель намокала сорочка, а Матвій не хотів постати в неохайному вигляді на важливій зустрічі. Втім, заходити назад не довелося, тому що знайома машина з'явилася на дворі.