Олександр Зубков - Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

– Доброго вечора, пане, – привітав друга Андрій, відкриваючи йому дверцята, перекинувшись через сусіднє сидіння. – Вибач, трохи затримався. Заскочив у магазин одягнутися.

– У мене все простіше з цим, – сідаючи в машину й оглядаючи приятеля, відповів Матвій. – Невже щось купив? Начебто все твоє. Новенького нічого не бачу.

– Як це не бачиш?! В мене ж нова краватка, – і на доказ цього, Андрій простягнув йому кінчик краватки, яка нібито злилась з кольором темної сорочки.

Матвій посміхнувся.

– Згоден, не багато, – підтвердив Андрій, – але цього цілком достатньо, щоб відчувати себе набагато впевненіше.

– Є таке, але не суть. Розповідай, як він на тебе вийшов, – різко перевів тему бесіди Матвій. – Хотілося б бути підготовленим перед зустріччю. Гамільтон… Хто цей лорд такий? Скільки, судячи по голосу, йому років?

– Ти знаєш, – чесно зізнався Андрій. – Я так здивувався, що залишив це без уваги.

– А ось це даремно, любий друже. Ти ж знаєш, що в нашій справі важливі саме дрібниці. А це далеко не дрібниця. Перед виходом я швидко оглянув Інтернет, і в пошуковику виявив трьох лордів Гамільтонів. І це з урахуванням нестачі часу. Можливо, їх значно більше.

– Цікаво, – зауважив Андрій. – Я думав, їх одиниці.

– Я зовсім трохи знаю про спадкові титули, але схиляюся до думки, що ти маєш рацію. Швидше за все, це просто родичі. Ось і виходить, що вік не має особливого значення. Навіть вісімнадцятирічний хлопчина може зустріч призначити. Потрапив до якоїсь любовної інтрижки та переживає, що батько негативно відреагує. ЗМІ зараз тільки дай привід – роздують так, не відмиєшся.

– Для мене це не так погано, – посміхнувся Андрій. – Це значна частина мого доходу.

Вогні нічних вулиць миготіли за вікнами автомобіля. Матвій дуже любив їздити в тиші, і Андрій, добре знаючи звички приятеля, не поспішав підтримувати згаслу бесіду. Рух на дорозі був дуже жвавим, і вони не могли їхати з великою швидкістю. Дрібний дощ продовжував тарабанити по склу, надаючи тиші ще більшої привабливості. Однак насолодитися поїздкою в повній мірі Матвію не вдалося, тому як машина звернула з основної дороги, і він зрозумів, що готель вже близько.

– Я так розумію, що ми майже у мети, – першим порушив мовчання Матвій. – Та й за часом вже пора, інакше ти б заїхав раніше.

– Абсолютно вірно, – погодився Андрій. – Кілька хвилин – і ми на місці. Ось ця невелика будівля з гострим рельєфним дахом ліворуч і є наш кінцевий пункт призначення.

Паркування розташовувалося прямо на території готелю, і дощ, який вже набрав чималої сили, не став серйозною перешкодою для подолання короткого шляху. Вже при вході Матвій зрозумів, чому саме цей готель привернув увагу лорда. Оброблені шляхетним природним каменем темно-червоного кольору стіни велично височіли над кипарисами, які живою стіною оточили будівлю. Дах, як уже зазначив Андрій, мав досить крутий ухил, що цілком дозволяло облаштувати мансарду. Кольорова гамма черепиці гармонійно поєднувалася зі стінами, підкреслюючи стриманий стиль будівлі. Невеличкий ґанок обвивали пагони дикого винограду, так само як і бічні колони. Вузьку алею супроводжували розкішні чагарники та невеличкі дерева, назви яких Матвій не знав, але за зовнішнім виглядом вони нагадували молоду шовковицю. Вся ця строгість і консерватизм вже дуже явно видавали риси англійської архітектури затишного готелю із характерною назвою «Уельс».

При вході до вестибюля увагу Матвія відразу привернув невеликий фонтан, який знаходився біля столика адміністратора. Дзюрчання води й легкий аромат кави ненав'язливо спонукали до себе відвідувачів. Симпатична привітна дівчина також викликала почуття довіри.

– Чим можу допомогти, панове? – поцікавилася вона.

– У нас тут призначена зустріч з одним джентльменом, – розстібаючи піджак, відповів Андрій.

– Дозвольте поцікавитися, з ким саме? І як вас представити?

– Я прошу вибачення, – втрутився в розмову Матвій, – але впевнений, ви прекрасно розумієте, про кого йде мова і як про нас доповісти. У ваших же інтересах, вірніше, в інтересах вашого готелю, зайвий раз не згадувати ім'я вашого гостя. Прошу мене вибачити за прямоту.

– Зрозуміло, – відповіла дівчина, і її щира до цього моменту посмішка миттєво стала штучною.

Андрій з докором подивився на приятеля, даючи зрозуміти, що він не зовсім й ввічливий. Дівчина запропонувала чоловікам присісти в крісла навпроти фонтану, а сама піднялася мармуровими сходами на верхній поверх. Не минуло й трьох хвилин, як вона знову підійшла до них.