Лоран Гунель - Інтуїція

– Ми полетимо на гелікоптері?

– Політ дуже короткий, не хвилюйтесь, – сказав Джексон.

– Стривайте… Голова запаморочилась, я ніколи туди не сяду!

Страх висоти завжди хвилею затоплював мене і був неконтрольованим. Справжнісінька фобія. Одного разу після прогулянки з друзями в Скелястих горах я опинився паралізованим на стежці, що йшла над прірвою. Мене заполонило жахливе бажання долілиць лягти на землю й не рухатись; водночас я відчував cвоєрідний парадоксальний потяг до порожнечі. Щось неймовірне.

– За відсутності контакту з землею голова зовсім не паморочиться, – холодно, з дрібкою зневаги кинув Роберт Коллінз, навіть не намагаючись зустрітися зі мною поглядом у дзеркалі заднього огляду.

Я втримався від зауваження, що, окрім запаморочення, перспектива польоту на гелікоптері у небі, яке перетинали блискавиці, видавалася мені особливо небезпечною.

Ґленн Джексон обернувся до мене з теплою усмішкою:

– Довіртеся нам.

Я глибоко вдихнув, змушуючи себе розслабитись, і усміхнувся у відповідь.

Як не дивно, думка про те, що я вперше полечу на гелікоптері, збуджувала… Я, напевно, набитий парадоксами.

Ми вийшли з автівки.

Назовні виникло враження, що небо серед ясного дня перефарбували начорно. У сухому, насиченому електричними розрядами повітрі відчувався чуттєвий запах керосину. Пахло пригодами.

З гострим присвистом закрутився ротор. Ідучи до гелікоптера у супроводі двох агентів ФБР, я раптом відчув незвичне для себе відчуття власної важливості.

– Куди, власне, ми летимо?

Гелікоптер жваво летів на південний захід, залишаючи океан ліворуч. Навсібіч крізь засклені вікна кабіни пілота відкривалася просто неймовірна панорама, і я справді не відчував звичного запаморочення.

– У Форт-Мід, поблизу Вашингтона, – сказав Джексон.

– У НАБ?

Форт-Мід – армійська територія, відома тим, що там розміщується Національне агентство безпеки, воно стало знаменитим, коли колишній агент ЦРУ виявився викривачем. Едвард Сноуден оприлюднив на весь світ інформацію, що воно шпигує майже за всіма, включаючи підприємства й окремих осіб у країнах-союзницях США.

– Ні, в іншу установу, але на тій самій території.

Гелікоптер справді обійшов таку впізнавану будівлю НАБ, величезний блокгаус з чорного скла, який показували по всіх каналах під час славнозвісної справи, і, нарешті, приземлився на майданчику, який нагадував радше розлогий парк з високими деревами, ніж територію військовиків. Пілот вимкнув мотор, і на борту запанувала тиша. Коллінз, який упродовж усього польоту на мене навіть не глянув, відчинив дверцята, і ми вийшли.

Неподалік від нас перед купою дерев велике панно з лакованого дерева повідомляло білими літерами:

Армія Сполучених Штатів

Форт-Мід

Закрита зона

Що агенти ФБР могли робити на території армії?

Я йшов за двома агентами до невеличкого будиночка, що стояв в оточенні дерев і скидався радше на дерев’яний барак, ніж на офісне приміщення.

У мене несподівано виникло дивне відчуття, враження дежавю. Дерев’яна споруда… Біла, трохи зблякла фарба… Дерева навкруги…

Минуло кілька хвилин, перш ніж я встановив джерело цього враження: в одному з моїх детективів, у сьомому романі, герой був біологом, який усамітнився в хатині, щоб вивчити численні елементи розслідування, що його він намагався здійснити.

У мене дуже візуальний підхід до письма. Мої історії виринають в уяві у вигляді напрочуд реальних фільмів, картини яких мерехтять перед моїми очима. Будинок, перед яким я опинився був навдивовижу схожим на той, який я візуалізував у романі.

– Ми прийшли, – сказав Ґленн Джексон.

Низьке небо було облицьоване великими білими хмарами, але в досить теплому повітрі ширилися запахи довколишньої природи. Тишу ледь порушувало шелестіння лопастей гелікоптера, які за інерцією ще обертались у просторі.

Коли ми підійшли, двері будівлі відчинилися, на порозі з’явилась жіноча постать. Брюнетка років тридцяти, худорлява, смаглява, з блакитними очима – серед її предків могли бути італійці. Одразу вона видалася зайнятою чи, радше, засмученою, але її очі засяяли, коли вона усміхнулась, вітаючи нас.

– Я – Анна Саундерс, – сказала вона, – відповідальна за проєкт. Ласкаво просимо у Форт-Міді.

Проєкт? Який проєкт?

– Дуже приємно.

Ми зайшли й сіли за круглий дерев’яний стіл, пофарбований білим, як і панелі на стінах. Навіть підлога була дерев’яною, але вона зберегла природний колір і рипіла під ногами. Лише кілька сірих сталевих сейфів нагадували, що ми не в хатині рибалки. Пахло міцною кавою. Від запропонованої мені чашки я відмовився.