Лоран Гунель - Інтуїція

Один із них, кремезний і огрядний, мав велику голову, недружній погляд з-за окулярів у металевій оправі, густі брови, сивіюче трохи розпатлане волосся, темний потертий костюм. У другого, темношкірого з невеликим черевцем і сивуватим волоссям, вигляд був трохи лагідніший; на ньому була куртка і джинси. Обом було за п’ятдесят, обидва виглядали зневіреними. Від них сильно тхнуло тютюном.

Вони привітались і показали свої бейджі.

– Роберт Коллінз, – промовив скрипучим голосом кремезний з недбалою зачіскою. – ФБР.

– Ґленн Джексон, – сказав чорношкірий, намагаючись усміхнутися.

Вони не були схожими на агентів ФБР, яких створила моя уява. Яких я описав у своїх романах.

Я машинально мовчки кивнув, питаючи себе, чого судовій поліції треба від мене.

– Ви Тімоті Фішер? – запитав перший, насупивши кущуваті брови.

– Так. Тобто… це мій творчій псевдонім.

У мене несподівано виникло враження, що я пірнув в осердя одного зі своїх детективних романів, моя плодюча уява одразу підказала сценарій-катастрофу, який я був здатний вибудовувати, потрапивши у незвичні ситуації. Вбивство на Гавайях, відбитки, які я випадково залишив на місці злочину, опинившись у невдалому місці в невдалий момент; я вже бачив, як мене помилково звинувачують і ув’язнюють, доки ведеться слідство: передача Опри безслідно кане… Доведеться позичати гроші, щоб найняти адвоката, і марно намагатися довести свою невинність за обвинуваченням…

– Нам потрібні ваші послуги…

– Мої послуги?

– Так, – промовив кремезний, який, попри владний вигляд, почувався не дуже комфортно.

– Як це – мої послуги?

– Ми хотіли б представити вам один проєкт, – сказав високий чорношкірий, менш напружений порівняно зі своїм колегою.

У нього був низький м’який, майже солодкавий голос.

Я ледве втримався від сміху.

– Але… я ж усього-навсього романіст.

– Так, ми знаємо.

Навіть поза такою бентежною пропозицією в їхній поведінці звучала якась фальшива нота, немовби вони самі не вірили в те, про що просили.

Я трохи повагався.

– Перепрошую, та… чи я міг би ще раз поглянути на ваші бейджі? Мені прикро, але я не встиг їх роздивитись.

Вони сердито глипнули один на одного і мовчки виконали моє прохання.

Бейджі видались мені справжніми, та хіба я міг про це судити?

– Чи не могли б ви розповісти трохи більше?

– Ні, це буде складно. Найкраще буде, якщо ви поїдете з нами. Ми привеземо вас до людини, якій доручено цю справу, й вона краще за нас пояснить, про що йдеться.

У голові майнула думка, що мені… лестять. Чи міг би я у якомусь романі уявити історію, що була б випадково подібною до нинішньої ситуації? Невже ФБР бачить якусь користь від можливого застосування моєї уяви романіста?

– Гаразд, чом би й ні? Я зможу бути вільним починаючи з наступного понеділка.

Роберт Коллінз, високий, кремезний непричесаний чолов’яга, похитав головою.

– Ні. Це терміново, потрібно їхати просто зараз!

– Це дуже важлива справа, – сказав Ґленн Джексон.

На відміну від блукаючого погляду колеги, в його очах було помітно бажання заспокоїти й переконати.

– А… це далеко звідси?

– Будемо там приблизно за годину.

Я завагався, поглянувши на них.

Що мені було втрачати? Мій курс media training розпочнеться не раніше як завтра… Зрештою, це знову-таки досвід, який міг би збагатити зміст наступного роману.

– Окей.

Пару хвилин, щоб поставити свіжу воду для Аль Капоне та зачинити будинок, і я вже на задньому сидінні «Бюїка», в якому нестерпно тхнуло тютюном.

Він рушив до Квінз-бульвару, піднявся по 108-й вулиці, повернув на Джевел-авеню, якою проїхав до озер, обрав розв’язку на Гранд-Сентрал-парквей, опинившись на вулиці зі швидким рухом, помчав просто на північ.

Дорогою агенти не зронили ні слова. Роберт Коллінз мовчки вів авто. Ми минули тенісні корти Флашинг Медоуз і поїхали вздовж затоки, що праворуч від нас. Кількома хвилинами пізніше авто заїхало за загорожу аеропорту «Ла Ґуардіа» і зупинилося перед захисним бар’єром подалі від терміналів. Коллінз похапки показав свій бейдж поліцейському на посту, який начебто його впізнав, і машина заїхала просто на бетонний майданчик перед ангаром.

– Стривайте, куди ми їдемо?

– Не турбуйтеся, – заспокоїв Ґленн Джексон, обернувшись до мене з доброзичливою усмішкою. – Ми прибудемо менш ніж за годину, обіцяю.

Ми пройшли перед широко розчиненим ангаром, де стояли невеликі реактивні літаки. Авто зупинилося трохи далі, за кілька метрів від гелікоптера.