Лоран Гунель - Інтуїція

Я вибрав Квінз за його проміжне розміщення – посередині між великим містом і селом, усього за кілька станцій від Мангеттена.

Проходячи того ранку садом, я уважно придивився до маленької тріщини на фасаді, яка з’явилася кількома тижнями раніше. Коли дім іде тріщинами – це недобрий знак.

Я піднявся трьома сходинками ґанку і зайшов до себе. Велика шафа, що стояла навпроти вхідних дверей, послала мені мій знеможений образ. Так завжди буває у вихідні: поїдеш відпочити, а повертаєшся ще більш змученим.

Аль Капоне вийшов мені назустріч і потерся щокою об мою ногу: привілей, що його рідко коли виявляє кіт, здатний продемонструвати зневагу, аби ви відчули, що на два дні покинули його наодинці. Звісно, я залишив чотири миски, повнісінькі сухого корму – досить, щоб тиждень годувати котів усього кварталу, і три наповнені по вінця водою чашки, якщо дві з них він перекине.

Поставивши валізу в куток, я впав на стару канапу «Честерфілд», коричнева шкіра якої настільки потерта, що поверхня трохи потріскалася.

Кіт пішов за мною і взявся від душі гострити кігті на одному з клубних стільців, що стояли навпроти. На стіні з червоних цеглин, що на задньом плані, чорно-білі портрети авторства Рон Мак-Джинні осудливо дивилися на відсутність реакції у мене, адже я геть ігнорував це.

– Аль Капоне!

Я запротестував задля форми, бо ми обидва знали, що він на це не зважатиме.

Він завжди дер те саме крісло, інколи дивлячись мені просто у вічі, немовби кидаючи виклик. Шкіра на ньому була подрана, тоді як друге стояло цілісіньке. Чому саме це крісло, а не інше чи канапа? Це було відомо одному Аль Капоне.

Ноутбук я залишив аж надто на виду на маленькому столику перед вікном. Зазвичай я його ховав, коли не брав у поїздку. Ті кілька нещасних металевих прутів на вікнах першого поверху не завадять грабіжнику забратися всередину.

Дзвінок мобільного телефону змусив Аль Капоне підстрибнути.

Прихований виклик.

– Привіт, Тімоті. Це Білл.

– Е-е-е… який Білл?

Зітхання на протилежному кінці.

– Білл Крімсон. Літературний агент, який день за днем примудряється вибудовувати твою кар’єру письменника.

– Не ображайся, у мене щонайменше чотири-п’ять знайомих Біллів.

– Ти єдиний, хто не впізнає мій хрипкий голос старого курця.

– Чекаєш на вибачення?

– Тобі стане ще більш соромно, коли дізнаєшся, що саме я збираюся тобі сказати.

Я не відповів, хоча в душі несміливо загорівся відблиск надії.

– Я домовився з Опрою, – гордовито сказав він.

– Опрою… Вінфрі?

– Авжеж. Ти знаєш ще інших?

Опра… Мене запрошено до Опри… Найпрестижніша передача… від п’ятнадцяти до двадцяти мільйонів глядачів… Тілом пробігла хвиля збудження.

– Та… чи таке можливо? Вона мене запросила?

– Я ж тобі кажу…

– Неймовірно… Не можу отямитись…

– Таки є від чого.

– Такий шанс…

– Уяви, це не шанс, а праця. Я місяцями використовую свій вплив в її оточенні та на асистентку. А також у прес-аташе.

– Атож, звісно. Хотілося б вірити.

– Можеш.

– А… коли? Треба перевірити в записнику, чи я того дня вільний.

– Тімоті, ти вільний, повір мені.

– Ти скажи, я одразу перевірю…

– Не варто. Навіть якби в той день ти одружувався, то був би вільним. Ця передача належить до подій, що перевертають кар’єру письменника.

Він був абсолютно правий. Роки гарування, аби домогтися визнання, завершилися. Вітер повернув на мою користь. У це годі повірити.

– Скажи все-таки дату, маю її бодай занотувати.

– Неділя, 13:30. Прямий ефір. Тобі пощастило: цього разу запис відбудеться у Нью-Йорку.

– У неділю?.. Цю неділю?

– Так, у цю неділю.

Мене буквально заполонила хвиля жаху.

– Але я не готовий…

– Усе гаразд, це ж просто розмова про твою книжку. Її написав ти, наскільки я знаю. І зможеш, очевидно, поговорити про неї?

– Так… так… Але ж вона питатиме і про моє життя, чи не так?

– Про нього ти знаєш найкраще. І текст не потрібно вивчати.

Я погодився.

Як йому сказати, що думка про виступ перед п’ятнадцятьма мільйонами мене жахає? Що є ризик того, що я заклякну перед камерою, втрачу всі здібності, почну щось верзти, підшукуватиму слова…

Якщо я виявлюся нульовим, то знищу свою кар’єру у прямому ефірі. Жоден ЗМІ мене більше не запросить.

– Я… все міркую… чому Опра запросила такого маловідомого письменника, як я?

– Я вже казав, ми над цим працюємо. У нас пречудова прес-аташе.

– Однак це дивно…

– Опру вдалося переконати, що немає потреби запрошувати зірку, бо вона сама зірка.