Зоряна Лешко - Щасливі не плачуть

Аліса Ждан подала новину під соусом великодушності та смирення: «Українське кіно треба розвивати, особливо такі цікаві, але не популярні в нас жанри. Тому я погодилась на гонорар, закладений у бюджеті фільму… Час лікує… Я професійна акторка, і мої особисті переживання ніяк не вплинуть на роль та стосунки в знімальній команді…»

Надя слухала інтерв’ю й дивувалась: така різка зміна поведінки не віщувала нічого хорошого. А Соломії наче й байдуже до всього. Жінка стала мовчазною й задуманою.

Надя вже почала хвилюватись. У своїх відеозверненнях Соломія іскрила радістю, щастям та зáхватом, але щойно вимикала камеру – наче впадала у ступор. Такі різкі перепади настрою можна було пояснити «зав’язкою», але Надя занадто добре знала подругу. Соломія могла не пити місяцями й бути в стабільному емоційному стані. То було щось інше.

– Соломіє, можна з тобою поговорити?

– Відколи тобі потрібен дозвіл?

Соломія продовжувала дивитися на дощ за вікном, механічно помішуючи лате. Кафе з його теплою та затишною атмосферою видавалось Наді найкращим місцем для душевної розмови, але Соломія явно не горіла таким же бажанням.

– Що з тобою?

– А що зі мною?

Соломія перевела погляд на подругу, зобразивши на обличчі максимальне незадоволення, але Надя не збиралася відступати.

– Ти на себе не схожа. Похмура, замкнута. Усе йде краще, аніж можна було мріяти, а ти не задоволена.

– Я застрягла.

– Тобто?

– Текст не йде, і я не розумію чому.

– То розкажи, може, щось пораджу.

Соломія голосно вдихнула. Ніколи не розповідала, над чим працює, вважала це поганою прикметою, але конкретно зараз їй нічого втрачати. Відчувала, навіть була певна: якщо не закінчить цієї книжки – не зможе написати нічого іншого. Блок у тексті перетворився на блок у її мозку.

Надпивши лате, Соломія почала переказувати Наді сюжет роману, спостерігаючи за виразом її обличчя. Подруга слухала захоплено, але вже десь від середини її настрій змінився спочатку здивуванням, тоді ледь прихованим розчаруванням.

Соломія змусила себе закінчити розповідь і вичікувально подивилась на подругу.

– Міє… тільки не ображайся… Нащо ти вбила Кіру?

– Як нащо? Так задумано. І щоб покарати Лєру.

– Лєру можна покарати, навіть якщо – особливо якщо – Кіра виживе. Але після її смерті зовсім не цікаво, що буде далі і хто як розплатиться за свої гріхи. Принаймні мені зовсім не цікаво. Кіра стільки пережила, ще й умерла… Хепі-енду і справедливості не буде так чи так…

– Ти маєш рацію… – Соломія із завмиранням серця прислухалась до власних відчуттів: спиною пробіг легкий холодок, у животі приємно скрутило, вона побачила… – Фінальну сцену в лікарні я написала гарно, чудово-сльозливо, але насправді вона до неможливого абсурдна, жодне рішення Тараса не буде правильним… Кіра повинна жити й отримати винагороду за всі страждання. Дякую.

Соломія стисла Надину руку, аж та скривилась, і, підхопившись із крісла, метушливо зібрала свої речі.

– Я закінчу книжку ще до початку зйомок.

– За місяць?

– Так. Третина вже написана. Я сьогодні ж реанімую Кіру і… я це бачу… Бувай.

Усю дорогу додому Соломія намагалась не тиснути на газ. Серце калатало, вона тремтіла від збудження, а перед очима з’являлися нові лінії історії. Мала б із собою ноутбук – припаркувалась би на першій же вуличці й почала б писати.

Соломія влетіла у квартиру, увімкнула ноутбук, тремтячими пальцями відкрила файл із текстом і… завмерла перед екраном. Піднесено-нервове збудження змінилося страхом. А якщо, попри бажання, не зможе? Стільки часу не писала, днями сиділа й не могла скласти жодного притомного речення. Але ж тепер усе інакше, тепер вона нарешті розуміє, у чому проблема, і знає, як її виправити. Треба тільки почати спочатку.

Набраний у ворді текст Соломія читала й редагувала майже дві години. Захопилась, наче читала чуже, і знову завмерла перед останньою крапкою. Історія кликала, вимагала продовження та справедливості.

Соломія, усміхнувшись, почала набирати продовження. То буде вперше, коли її книжка відповідатиме всім шаблонам класичного любовного роману.

Зйомки запланували на початок жовтня, як і було описано в романі.

Соломія, відірвавшись нарешті від ноутбука, приїхала оглянути змонтовані в павільйоні кімнати. Пройшовши в глиб приміщення, жінка пошкодувала, що легко одягнулась. Надворі буяло бабине літо, а в павільйоні з губ зривалися ледь помітні хмаринки пари, ще й крізь тонку підошву мокасинів добре відчувався холод плитки.