Светлана Талан - Помилка

– А як ваш син? – поцікавилася Вероніка в Аліни.

– У жовтні повеземо його на операцію до Німеччини, – відповіла та.

У двері подзвонили, і Ден побіг відчиняти.

– Це до тебе, – кивнув він Вероніці.

Вероніка, спираючись руками об стіну, пройшла в коридор. Біля вхідних дверей стояла Кіра.

– Здрастуй, – сказала Кіра тихо. – Напевно, мені давно треба було плюнути на все, забути свої образи й прийти до тебе, порозумітися, – почала Кіра плутано й схвильовано. – Я рада, що у вас усе добре, справді рада. Вероніко, я хотіла в тебе попросити вибачення за те, що у важку хвилину не була з тобою. Можливо, усе могло бути інакше…

– Кіро, що тобі потрібно? – спокійно запитала Вероніка.

– Я хотіла сказати, що ти даремно подумала, ніби я зустрічаюся з Назаром, а я за це на тебе образилася.

– Даремно?

– Так. Насправді я не така, як намагалася показати.

– Це я вже зрозуміла.

– Я хотіла виглядати сучасною діловою й самодостатньою жінкою, шукала принца, красивого й багатого. А насправді, як виявилося, кохала все життя одного чоловіка. Від нього народила Наталю, але все не хотіла сама собі зізнатися в тому, що мені потрібен тільки він, – схвильовано закінчила Кіра й додала: – І ця людина – не Назар.

Кіра відчинила двері. На сходовому майданчику стояв чоловік, спираючись на милиці. Однієї ноги в нього не було взагалі, а інша закінчувалася протезом.

– Проходьте до нас, – сказала йому Вероніка, – ми тут із подругою поговорили і з’ясували, що обидві помилялися. Як добре, що все стало на свої місця!

– Прийшов час прощення, – радісно сказала Кіра, узяла під руку чоловіка, з надією, теплом і любов’ю подивилася йому в очі.