Светлана Талан - Помилка

– Знаєш, мамо, про що я просив Бога? Щоб він допоміг мені назавжди забути про наркотики, – сказав він.

– І як?

– Всевишній почув мої молитви, – всміхнувся Микита. – Я просив у нього вибачення, і Бог простив мене. Чи зможеш ти мені коли-небудь пробачити?

– Не знаю.

– Мамо, повір, я повернувся звідти іншою людиною. Я читав Біблію й знайшов там відповіді на всі свої запитання. Я ніколи не повернуся до наркотиків. У голові не залишилося не те що бажання, але й думок про них. Тепер я віруюча людина, мамо.

– І якої ти віри? – запитала Вероніка.

– Християнської, – сказав Микита, – ми належимо до протестантської течії.

Вероніці хотілося вірити, що син каже правду, що жахіття залишилися позаду, але водночас її все ще точив хробак сумніву. Микита бачив, що мати йому не вірить. І тоді він зізнався:

– Знаєш, мамо, в один із найважчих днів я звернувся до Бога і сказав: «Господи, врятуй мене, допоможи мені, не дай згинути! Коли я позбудуся «цвяха» у свідомості, почну допомагати іншим людям». Можливо, тому Бог дав мені другий шанс?

– Не знаю, – сказала Вероніка. – Ти дотримав свого слова?

– Так, звичайно! Зараз проходить реабілітацію мій знайомий, я йому допомагаю, – сказав Микита. – Його звуть Ян.

– Тобі, як я розумію, потрібні гроші на лікування? Що з тобою? – запитала насторожено Вероніка. Від її досвідченого погляду не приховалося те, що син тяжко хворий. Можливо, навіть уже стоїть на порозі вічності.

– Я колов собі всяку гидоту.

– Пам’ятаю.

– У мене цироз печінки, спричинений гепатитом. Мені потрібна пересадка печінки, і я прошу тебе стати донором, – промовив Микита на одному подиху.

Слова сина шокували Вероніку, вона почула, як земля захиталася під її ногами. Жахливе усвідомлення неминучості обухом вдарило по свідомості, але вона зуміла зберегти вдаваний спокій.

– Мамо, – продовжив Микита, – можливо, ти мені не віриш, ти маєш на це право, але я назавжди порвав із минулим. Лише зараз я зрозумів, що до життя потрібно ставитися обережно, щоб ненароком не розбити, бо склеїти зруйноване неможливо. Зараз, перед лицем смерті, я зрозумів, у чому сенс життя. Я не можу так просто піти, не спокутувавши свої гріхи. Я дав слово Богу допомагати іншим, таким, яким був я. І я повинен жити, щоб урятувати інших.

– Я зараз прийду, – сказала вона і швидко вийшла з палати. Колись син вийняв у неї душу, але зараз він став зовсім іншим. Він казав правду – сумнівів не залишалося. І хай би як вона викреслювала Микиту зі свого життя, материнство викреслити неможливо. Виходячи з палати, вона знала вже, що буде робити, хвилювало одне – не спізнитися.

Вероніка мала зробити дзвінок чоловікові, чия квартира була по сусідству з помешканням Неллі Сергіївни.

– Я згодна продати вам квартиру, – сказала вона чоловікові, який не раз звертався до неї з таким проханням, – тільки мені потрібні гроші сьогодні ж.

– Квартира запущена, там потрібен капітальний ремонт, – почав нити сусід.

– Або зараз же гроші, або я її продам через агентство.

– Добре, я її купую, – сказав чоловік.

Вероніка рішуче увійшла в палату до сина, відкрито подивилася в його очі, сповнені одночасно і запитання, і надії.

– «Я подарую тобі життя», – сказала вона, ледь усміхнувшись. – Так, здається, ти назвав свою книгу?

Вероніку й Микиту в аеропорту зустрічав цілий натовп. Захар Єфремович з Аліною й Тимуром чекали їх біля машини «швидкої допомоги». Ден нервово походжав навколо своєї автівки. Вероніку вони побачили схудлою, блідішою, ніж звичайно, але вона виглядала щасливою. Микита обвів очима всіх і радісно сказав:

– Нарешті вдома!

Чоловіки допомогли Вероніці та Микиті сісти у «швидку», і вже через годину всі були у квартирі Вероніки.

– Нічого, мої любі, – метушився Ден. – Будинок я майже добудував, через місяць покинемо галасливе місто й оселимося неподалік. Там свіже повітря, ліс, грибочки-ягідки, шашличок, річка – краса! І ви там швидше підете на поправку.

– Мені за будь-яку ціну потрібно до вересня прийти в норму, – сказав Микита. – Я відновлюся в інституті і знову піду вчитися.

– Будете всі приїжджати до нас у гості за місто, – продовжував збуджений Ден, звертаючись до гостей.

– Навряд чи, – тихо мовила Аліна.

– Це ж чому? – запитала Вероніка.

– Я залишив свій дім Тимуру, – пояснив Захар.

– І готель, – додав Тимур. – Я його одразу перейменував, назвав «Діана».

– А решту нерухомості я продав, щоб виїхати звідси й почати нове життя поруч із моєю Аліною.