Светлана Талан - Помилка

– Дурненька, моя маленька, – сказав розчулений Микита. Він не міг стримати сльози, тому нахилився й почав покривати поцілунками її руку. – Навіщо?! Навіщо ти так зробила? Як ти могла подумати, що я можу тебе покинути? Заради тебе я готовий на все!

– Пізно, уже пізно говорити про це. Не знаю, можливо, я зробила помилку, прийнявши таке рішення, але зараз не шкодую ні про що. Головне, що ти тепер знаєш правду. Чи віриш, мені стало легше, коли я тобі про все розповіла?

– Діаночко, моє сонечко, ти повинна одужати, – говорив Микита гаряче, уже не ховаючи свої сльози.

– Давай краще поговоримо про тебе.

– Що про мене говорити? – Микита втер долонею сльози. – Життя – це пункт А, кінцева мета якого – пункт В. Я йшов від пункту А до В, але раптово зупинився в точці С. Це сталося тоді, коли я став наркозалежним. Що тепер? З точки С повернутися в точку А вже неможливо, точка неповернення пройдена, залишилося зовсім небагато, щоб дійти до кінцевої точки В.

– Твоя геометрія неправильна, – всміхнулася Діана, – і зараз я тобі це доведу. Так, усі ми живемо від точки А до В. Тепер ти зупинився в точці С. Ця точка – наша зустріч і мій відхід. Але я маю право на останнє бажання.

– Усе, що завгодно! – сказав Микита, ніжно погладжуючи її обличчя.

– Я не хочу, щоб ти так швидко опинився в точці В.

– Я робив спроби, але…

– Мій відхід не повинен бути марним. Не хочеться думати, що я прожила життя даремно і ось так безславно пішла до точки В. Я хочу, щоб наша точка С стала початком твого нового життя. Пообіцяй мені, що ти почнеш нове життя, – сказала Діана. Було помітно, що кожне наступне слово дається їй важко, немов дівчину залишають останні сили. – Я не знаю, як ти це зробиш, але ти просто зобов’язаний це зробити. Дай слово заради мене, заради нашої любові.

– Я обіцяю тобі, – упевнено сказав Микита.

– Спасибі тобі, коханий… Поцілуй мене, – попросила вона.

Микита поцілував Діану в губи. Її обличчя освітила легка усмішка.

– Тепер я буду спокійна, – сказала вона. Дівчина втомлено прикрила очі, але руку Микити не відпустила. Він подумав, що Діана заснула, але вона знову розплющила очі. – Я ніколи про це не говорила брату, – сказала вона. – Коли ми були дітьми, то всі в дитбудинку мріяли про те, щоб їх забрали прийомні батьки, а я цього не хотіла й навіть боялася. Коли мене викликала вихователька, щоб показати парам, які бажали взяти дітей, я бруднила собі лице, відривала ґудзики, а потім вдавала, що не пам’ятаю жодного вірша, колупала пальцем у носі, узагалі робила що завгодно, аби їм не сподобатися. І знаєш чому?

– Не знаю.

– До нас приїжджала тітка. Я досі не знаю, хто вона була нам, але, гадаю, що якась далека родичка. Вона привозила нам різні смаколики, але мене цікавило лише вбрання, – сказала Діана й розповіла про те, як дуже чекала на тітку, котра обіцяла привезти їй на випускний вечір гарну сукню. – Вона так і не приїхала, – зітхнула дівчина. – Немає нічого болючішого за ошукані дитячі надії. Не обдури мої надії, – попрохала Діана, – не обмани, прошу тебе.

– Обіцяю, що я дотримаю свого слова, – сказав Микита.

– Спасибі, мій любий, мій коханий, – злетіло з її губ.

Діана заплющила очі й притихла. Микита тримав її руку, намагаючись зігріти своїм теплом. Він так і сидів, боячись потривожити її сон.

Через годину Діана уві сні тихо пішла в пункт В. На її обличчі застигла легка, як помах крил метелика, ангельська усмішка…

Вероніка поверталася зі свого рідного села останнім рейсом. Учора вранці їй подзвонила тітка Валя, мати Кіри, і сказала, що померла тітка Тоня.

– Як там Кіра? – спитала тітка Валя.

– Нормально, – відповіла Вероніка.

– Як нормально? Вона ходить?

– Що ви маєте на увазі?

– Я хотіла запитати, не страшний там у неї перелом ноги?

– Ні, не переживайте, усе буде нормально, – сказала Вероніка. Її пересмикнуло від неправди, але зараз був не час для пояснень.

– Як тепер вона буде справлятися? – схвильовано запитала жінка.

– Новий чоловік не зможе їй допомогти? – Вероніка не стрималася.

– Хто його знає, чи зможе, чи ні, – сказала тітка Валя якось сумно. – А ти приїдеш на похорон? Мені знадобилася б твоя допомога.

– Добре, я приїду сьогодні надвечір, – пообіцяла Вероніка, подумавши про те, що вже давно не була на могилах батьків, та й тітці Валі потрібна допомога.

Після похорону тітка Валя попросила Вероніку допомогти прибрати в будинку тітки Тоні. Вони зайнялися прибиранням. Жінка розповіла, що тітка Тоня переписала на них свій будинок, оскільки вони її доглядали та допомагали.