Светлана Талан - Помилка

– Чому ти стоїш? – запитав він. – Накрий на стіл, повечеряємо.

Аліна поставила перед ним тарілки з їжею.

– А собі?

– Дякую. Я повечеряю вдома, – сказала вона.

– Аліно, насип собі й сядь за стіл.

Вона мовчки виконала вимогу свого господаря, обережно сіла на краєчок стільця.

– Аліно, – сказав він, – мені зараз дуже погано, так погано, як ніколи не було. Я завжди був упевнений у собі. Завжди вважав, що чиню правильно, і навіть навчав інших. Сьогодні я зрозумів, що такий самий, як усі, й анітрохи не розумніший за інших. Я наробив купу помилок.

– Усі люди помиляються, – сказала вона. – Треба мати силу, щоб визнати свої помилки. Якщо ви зрозуміли, що помилялися, то це вже добре. Можна спробувати виправити те, що зробили.

– Є невиправні помилки, – сказав Захар Єфремович. – Сьогодні я дізнався, що в мене була донька.

– Була?

– Вона померла кілька днів тому. Я спізнився! Уявляєш, я спізнився на кілька днів! Як тепер це виправити? Я збив машиною власних дітей, а сина змусив продавати наркотики! Хіба є мені прощення?!

Аліна сіла поряд із ним. Захар Єфремович плакав уперше в житті, уткнувши обличчя в худеньке плече Аліни. Він їй розповів усе про своє життя, вона гладила його голову, притиснувши до грудей, і йому ставало легше.

– Тимур ніколи мені не пробачить, – сказав він.

– Пробачить, але не відразу, – сказала Аліна. – Час лікує. І вам треба завоювати його довіру. У нього зараз на душі велика рана, він втратив найближчу людину. Вам потрібно з ним спілкуватися, щоб зблизитися, але не дуже наполегливо, обережно.

Аліна, ця безшумна, беззвучна, непомітна істота, яка завжди була поруч і водночас немов у шапці-невидимці, – виявилося, що вона вміє говорити й слухати. Що б він робив, якби зараз її не було поруч? Захар Єфремович зрозумів, що в нього накипіло на душі стільки всього, що вже неможливо втримати. Йому потрібно було комусь вилити душу. Він намагався зрозуміти, що ж усе-таки там, у його душі. Що криється за зовнішньою оболонкою благополуччя? Що робити далі, щоб потім не шкодувати про скоєне?

За вікном уже світало, а на кухні все ще горіло світло. Захар Єфремович уперше роздивився Аліну, яка досі була для нього просто хатньою робітницею. Виявилося, що їй трохи за тридцять, вона худорлява, з гарною фігурою та виразними карими, але сумними й втомленими очима.

– З ким ти живеш, Аліно? – запитав Захар Єфремович, згадавши, що в неї начебто була дитина.

Аліна розповіла, як у сімнадцять років завагітніла, стала нікому не потрібною в чужому місті, як народила сина, а в нього був ДЦП. Вона випадково знайшла роботу в Захаровому будинку і взялася до неї, коли дитині було лише три місяці. Захар Єфремович непогано платив, тому Аліна мала можливість винайняти кімнату в гуртожитку.

– Щоб не втратити таку роботу, я знайшла для дитини няню. Мені вистачало, щоб заплатити їй і нам на життя.

– Ти працювала, залишивши хвору дитину на чужу людину? – запитав Захар Єфремович. Чому він раніше не здогадався поцікавитися її життям? Здавалося, що в Аліни в житті такий же порядок, як і в його домі.

– Хіба в мене був інший вихід? – Аліна сумно посміхнулася. – Я навіть примудрилася зібрати гроші на три операції сина, і він насилу, та таки може самостійно пересуватися.

Захар Єфремович слухав цю молоду жінку й дивувався її мужності. Скільки ж випробувань випало на її худенькі плечі! Але вона все витримала, не зламалася, не занепала духом, вона працювала в нього, ніколи не попросивши грошей, не скаржилася на життя, не скиглила й жодного разу не плакала. Чи він не помічав?

– Маленька дурненька Аліна, – сказав він, обійнявши її за худенькі плечі. – Чому ти мені ніколи не поскаржилася на труднощі?

– Я боялася втратити роботу. – Вона притиснулася до його великого й теплого тіла.

– Так, дурне запитання, – зітхнув Захар Єфремович. – Я – сліпий і дурний егоїст.

– Згодна, – тихо промовила Аліна. – Ви справді сліпий.

– Так.

– Ви нічого не помічали.

– Що саме?

– Ви бачили в мені посудомийну машину або пилосос, але не помічали, що всі ці роки я вас кохала! – випалила Аліна. Вона спробувала вирватися з обіймів. – Пустіть мене! Тепер мені залишається тільки піти! – Аліна розплакалася в нього на грудях.

– Нікуди ти не підеш, – сказав він, погладжуючи її спину. – Тепер я тебе нікуди не відпущу. Ми заберемо твого сина, ми його вилікуємо. У нього є шанси одужати?

– Звичайно, – сказала вона, схлипуючи. – Тільки потрібно багато грошей.