Светлана Талан - Помилка

– Він сказав, що не бажає знати сина-наркомана. Мамо, я змінився і став іншим.

– Я не вірю тобі.

– Це правда. Мені треба терміново з тобою побачитися.

– Навіщо? Того дня, коли ми бачилися востаннє, ти все сказав.

– Матусю, прошу тебе, не викреслюй назавжди мене зі свого життя. Так, я недостойний твоєї уваги, я завдав тобі стільки болю, що вистачить на все життя. Але зараз мені потрібна твоя допомога, тільки ти можеш мене врятувати!

У його словах було стільки болю і благання, але Вероніка не хотіла приймати поквапне рішення, боячись зробити ще якусь помилку. Їй потрібно було все гарненько обмізкувати й самій визначитися, ні в кого не питаючи поради.

– Мамо, чому ти мовчиш?

– …

– Скажи, що ти не кинеш мене в біді, – попросив Микита.

– Я зателефоную тобі завтра вранці, – сказала вона й відключила телефон.

У Вероніки замлоїло серце, коли побачила Микиту в лікарняній палаті. Біля його ліжка вона вражено спинилася, нервово прикусила губу, але на її обличчі не сіпнувся жоден м’яз, хоча вона була зіткана із самих нервів. Тіло сина було обтягнуте посірілою шкірою, лице схудле, з жовтуватим відтінком, запалі щоки, бліді губи. Але вираз обличчя був зовсім іншим, відкритим та беззахисним. Великі очі дивилися на Вероніку зі щирим каяттям. У них, глибоко замаскований смутком, причаївся відчай, але погляд став зовсім іншим, ясним та покірним.

– Добридень, – сказала вона стримано й сіла на стілець поруч із ліжком, бо відчула, як ноги враз стали ватяними.

– Мамо, – всміхнувся Микита, – ти пофарбувала волосся. Навіщо?

Його голос був спокійним та врівноваженим, як у людини, котра бачить життя таким, як воно є, і не чекає на диво. Вероніці хотілося відчути порухи його душі, сховані за безкровним обличчям.

– Мені так більше пасує, – сказала вона й запитала: – Хочеш розповісти, де ти був увесь цей час?

І Микита коротко розповів усе, що з ним сталося з того моменту, як він покинув рідні стіни. Він пояснив, як смерть Діани вивернула його свідомість навиворіт, але не вирвала «цвяха» з голови. Він погано пам’ятав, як подзвонив Антону й попросив відвезти його в реабілітаційний центр.

– Мені було дуже важко, – зізнався Микита, – так важко, що я не можу передати словами.

– І як ти впорався?

– Читав Біблію й молився. Я відключався від болю під час ломки, і тоді за мене зверталися до Бога мої товариші. Вони не залишили мене у важкий момент і були завжди поруч.

Микита не став розповідати деталі. Він не хотів говорити, як насправді йому було важко. Від фізичного болю непритомнів, потім приходив до тями, дико кричав, бився до крові об підлогу, потім знову втрачав зв’язок із реальним світом. Коли повертався до притомного стану, починав читати Біблію, іноді навіть зовсім не осмислено, але читав. Читав навіть тоді, коли суглоби виверталися невидимими лещатами. Читав про себе, а коли біль ставав нестерпним, кричав кожне слово, доки знову непритомнів. Коли згадував Діану, не хотілося жити, і найкращий вихід бачив у зашморгу на своїй шиї, знову молив Бога дати йому сили й знову хапався за Велику Книгу самого Життя. Книга була вкрита його потом та кров’ю, що текла з побитого тіла, але він, щойно знаходив у собі сили розплющити очі, знову хапався за неї. Одного разу у відчаї Микита несамовито закричав, притискаючи до грудей Біблію: «Боже! Прошу тебе! Пробач мені та врятуй мою душу грішну! Якщо ти подаруєш мені життя, я присвячу його допомозі таким, як я!» Це було останнє, що він пам’ятав.

Знову були забуття, темрява, біль. Коли Микита розплющив очі, то побачив вранішнє світло. Він лежав на голій дерев’яній підлозі спустошений, вимучений, ніби з нього вичавили всі життєві соки. Поруч із ним – Біблія. Відчув, як потріскалися від спраги пошерхлі губи, як ще гуде вимучене тіло, але… Душа ніби стала іншою! Вона очистилася, не боліла, а мозок звільнився від бажання вколотися. Що таке виснажене тіло в порівнянні зі звільненою душею?!

Згодом Микита потроху почав заново вчитися жити. Йому подобалося, що ніхто не нав’язував свої думки, не повчав, не дорікав, не розпитував про минуле. Микита почав уже усвідомлено читати Біблію, розмірковуючи над кожним словом. Іноді, прочитавши сторінку, він міг сидіти на стільці цілий день, заглибившись у роздуми, і йому ніхто не заважав. Він багато передумав та проаналізував. Кожен новий день він зустрічав, як свято, бо в ньому не було бажання вжити наркотики – і це було диво, у яке він повірив навіть не одразу. Про все це він хотів би розповісти матері, але не зараз. Микита розумів, якого болю їй завдав, і потрібен час, аби вона сама зрозуміла, що він став зовсім іншим.