Христина Лукащук - Жити сьогодні

На мить його рука завмерла.

– Чекай-но, дитино, а тобі є куди йти?

Вона звела свої зелені, мов морська безодня, очі. Ніколи досі вони не були в неї такі каламутні і водночас глибокі.

– Нема, – тихо, приречено. Сховала зелень, сховалася сама. – А, можна, я якийсь час тут, у лікарні, поживу?

Тільки тепер він помітив у кутку під столом невеличку валізку. От старий телепень, як він досі її не зауважив! Теж мені ясновидець.

– Ти прости мені, старому і неуважному. Забігався, пробач.

– Та, ні, лікарю, це ви мені пробачте, – схопилась і кинулася до нього в обійми.

Від несподіванки йому аж погляд перехопило. Ніколи вона собі такого не дозволяла. Видно, страшенно їй погано. Отак і стояли посеред кабінету – застиглі, мов скульптурна композиція.

Він, боячись сполохати, намагався своїм теплом, ніжністю вселити в неї віру, спокій, якого вона зараз так потребувала.

Вона – боячись, аби не відсахнувся, не прогнав. Вбирала в себе його запах, запах неіснуючого прихистку, запах незнаної домівки.

Три тижні прожила вона в лікарні. Жодного слова. Жодного запитання. Жодного погляду. На початку четвертого підійшов до неї, однією рукою взяв її, іншою – валізу, і повів до себе.

– Оце твій дім.

Хлюпнула на нього зеленню своїх очей. Страху не було. Була пустка, в яку він боявся упасти і загубитися.

– …і я можу залишатись тут скільки мені буде потрібно? – дивлячись йому в очі запитала і… всміхнулася. – Тоді я зможу готувати вам їсти, – зраділа вона вже по-справжньому.

– Далась тобі та їжа, – задоволено пробурмотів він. – Що ж, починай.

Це було шість років тому. Шість довгих теплих років, які минули в трепетній турботі одне про одного і страхом, що може настати момент, коли їй доведеться покинути цю домівку. Вони прикипіли одне до одного всім серцем, знаходячи в цьому співіснуванні втіху, сенс і розраду в нелегких лікарняних буднів. Жодна жива душа в лікарні ні словом, ні поглядом не показала, що щось не так. Тільки одного разу санітар, який запав був на молоду лікарку, але дістав від неї гарбуза, тому не міг пробачити, що проміняла його – молодого й здорового – на сивочолого дідугана, наважився її зачепити. Притиснувши в темному коридорі, просичав у самісіньке вухо, але так, щоб почули ті, хто міг підслуховувати:

– Якщо вже геть зле буде і дід зовсім силу втратить, приходь до мене – я тобі так засад… – не встиг договорити, бо раптом різко, якось загрозливо рипнули двері, і з кабінету повільно вийшов старий лікар і так само повільно рушив в їхній бік.

Те, як неквапно наближався до них лікар, його впевнена хода і напружена, мов от-от готова була розірватися, тиша, його загрозливе сопіння примусило нахабу трохи позадкувати, він аж зіщулився.

– Що ти зробиш? Чим ти тут хизуєшся? – в його простому запитанні було стільки ненависті і погрози, що грайливий настрій санітара розчинився в темряві коридору, як маленька грудочка цукру у великому горняткові чаю.

– Та ні, лікарю, я пробував пожартувати. Пробачте мені, – помовчав. – Невдалий вийшов жарт, – пауза, – справді невдалий.

І тут на нього наче щось найшло – він кинувся до старого чоловіка, вхопив його за руку і почав нею трясти.

– Лікарю, простіть. Простіть мені. Не з-знаю, щ-що н-на м-мене н-найшло, – молодик аж захлинався, не перестаючи трясти лікареву руку.

Усі мовчали. Тож йому не залишалося нічого іншого, як, обсмикнувши свій зім’ятий від сутички з жінкою лікарняний халат, попробувати непомітно зникнути, розчинитися в повітрі чи провалитися в розчахнуту під ногами землю. Його ніхто не стримував, до нього ніхто більше не промовив жодного слова, але санітар біг так, наче за ним гнався вбивця.

– Перекажіть, – голосно звернувся лікар до темряви, – що коли ще раз побачу його біля своєї колеги, то, присягаюся, я пришию предмет його гордості йому ж до чола, щоб зручніше було хизуватися.

І всі, хто це почув, не мали жодного сумніву, що старий свою погрозу виконає.

– Що відповімо, коли спитають, де ми були і що робили в момент автокатастрофи? – ледве встигаючи за високим, запитував малий.

Високий ішов розмашистим кроком, не знаючи, що робити з руками, які вочевидь йому заважали. Зараз йому заважало все – власна довготелеса постать, молодість, раціоналізм, скептицизм, виваженість і прискіпливість. Заважало важке русяве волосся, яке неслухняними пасмами спадало на лице, затуляючи очі, заважали крила, які здавалися зайвими, як і все решта, якщо він примудрився проґавити таку банальну аварію.