Христина Лукащук - Жити сьогодні

Той не завважив приятелевої іронії і не всміхнувся навіть для годиться, бодай кутиком уст. Він щось уважно вивчав.

– А ти часом не знаєш тієї малої, з туго заплетеними кісками? Он, унизу, біля твого об’єкта спостережень?

– Ні, не знаю, – розчаровано зізнався менший і, перекинувшись на спину, почав розглядати хмарки.

– Невже ти і в цьому хочеш знайти щось смішне? Кажу ж тобі, не смішно мені сьогодні чомусь. Може, все-таки підемо звідси, поки остаточно дня не змарнували…

Різке вищання гальм, розбите шкло, звук розсипаних скалок миттю обірвали їхню суперечку. Маркітний здогад промайнув у їхніх головах.

– Так, твоя правда, це зовсім не смішно.

– Ходімо, ходімо звідси. Думаю, нам доведеться за це відповісти, – вищий аж потемнішав від хвилювання. І додав: – Не вберегли…

– Але ж ми не винні, ми… в нас сьогодні вихідний, – полотніючи до білизни власної туніки, намагався виправдатися менший.

Вищий похмуро глянув на нього, але промовчав. Підхопився і рушив до Центру. Малий, потупившись, поплівся за ним.

Умить примчалася каретка «швидкої допомоги». Навколо вже стояли з увімкненими мигалками міліцейські авто.

Понівечену машину оточили люди. Збудження, страх, розпач, роздратування, злість витали над ними, мов надокучливий рій комарів. Усі щось вигукували, метушилися, махали руками. Всі ці люди були фахівцями, проте автокатастрофи і наглу смерть навіть вони не можуть споглядати спокійно.

Його довго не вдавалося витягнути з салону. Заклинили передні дверцята і ніяк не хотіли відчинятися. Із заднього сидіння теж годі було дістатися постраждалого – кермо втиснулося в груднину. Крісло теж деформувалося, його неможливо навіть відсунути назад. Без автогену немислимо було впоратися. Лікар зі «швидкої» простягнув руку, намагаючись намацати пульс.

– Живий! Живий, матері його. Де той клятий автоген? Зробіть що-небудь, він мені потрібен живий. До речі, хтось знає, хто цей чоловік, є якась інформація? Бодай якась. Усе може згодитися. Мені потрібно знати, яка в нього група крові, чорт його забирай. Він втратив багато крові. Занадто багато, – старий поважний лікар роздавав команди, не випускаючи з рота цибуха.

Він мав такий бувалий і авторитетний вигляд, що нікому й на гадку не спадало його не послухатися. Від нього й на крок не відходила молода жінка в білому, накрохмаленому халаті. З їхньої злагодженої роботи – без метушливих рухів і зайвих слів – було видно, що вони чудові лікарі і давно працюють у парі.

– Судячи із зім’ятого проспекту з його кишені, він їхав на презентацію відомого архітектора, – розглядаючи кольоровий аркуш, припустила лікарка.

– Що за архітектор? Викличте когось із організаторів, можливо, вдасться розпізнати цього божевільного? На такій швидкості врізатись у дерево. Самогубець, – під ніс бубонів лікар, хоч було очевидно, що він і не збирається злитися чи шукати винних. У нього одна мета й одне завдання – врятувати цього молодика, який, звісивши закривавлену голову, був ув’язнений у своїй машині.

– Це не самогубство. Сліди гальм від шин чітко вказують на те, що водій до останнього боровся зі швидкістю. Найімовірніше, він просто не впорався з керуванням, коли входив у поворот. Бачте, на цьому відрізку дорога доволі крута, хоч це не надто впадає в око. Можливо, він був втомлений чи щось відвернуло його увагу. Кажуть, тут дуже багато зайців, тому іноді водії посеред ночі влаштовують полювання «на фару» просто посеред дороги, – слідчий спробував було продемонструвати свою дотепність перед молодою жінкою.

Вона всміхнулася.

– Красивий він. І з обличчя видно, що добрий, – з тією ж таки усмішкою тихо прошепотіла.

– Я вражений, як може жінка, яка бачить мужчину якихось п’ять хвилин, стверджувати про його доброту, тим більше що цей чоловік однією ногою на тому світі, – ревниво дивувався слідчий.

Ця молода лікарка, яку він сприйняв за стажерку, вочевидь йому сподобалась. До того ж за тих-таки п’ять хвилин. «Цікаво, – подумав він, – чи можу я і про неї сказати, що вона – добра?»

Звісно, може. Бо якою ж може бути жінка з копицею гарячого волосся на голові, заплетеного в невеличку косу? Це, мабуть, аби не заважало працювати. Хіба може бути недоброю жінка з мигдалеподібними, ледь розкосими, очима зеленого, магнетичного кольору. Жінка з малесеньким акуратним тату у вигляді лука з натягнутою тятивою біля сьомого шийного хребця. Треба буде з’ясувати в криміналістів, що це за символ. Коли вона нагиналася над потерпілим, чоловік у формі встиг зауважити це татуювання за відгорнутим комірцем лікарського халату, під яким, як виявилося, нічого більше не було. І жінка, в якої золотистий пушок на обличчі загорається, коли на нього падає сонце. Він посміхнувся. Подумки. Тут така аварія, якої він уже кілька років не бачив, а він думає про пушок в неї на обличчі.