Христина Лукащук: Жити сьогодні

На стінах висіли гравюри, походження яких ніхто не знав. Це були дивні гравюри. Точніше, дивними були малюнки на них. Чарівливо красиві та досконалі тіла людей із великими крилами на спинах. І попри побожне поклоніння перед цими ангелами з’являлося не знати звідки плотолюбне, сороміцьке бажання. І хоч як його проганяй, воно все одно наростало, породжуючи ніжну нестримність. Тому він ніколи їх не розглядав. Були ще вазони у величезних глиняних, ручної роботи, горщиках. Такі горщики неможливо зліпити на гончарному крузі, сидячи на лаві. Їх завжди робили двоє чоловіків. Один сидів і ногою розкручував круг, а інший, звисаючи зі стелі і мало не занурюючись усім тілом у посудину, витягував стінки виробу. І чи то від тепла людських долонь, що виготовили той горщик, чи від вдало обраного місця квіти розросталися напрочуд швидко. Гості, а надто жінки, надивуватися не могли, не давали спокою запитаннями, що ж він таке робить, аби листя було туге і аж до чорноти зелене від власного соку. А коли відповідав, що нічого, вони всякчас гнівалися на нього, розчаровано закопиливши губки. Тому навчився вдовольняти їхню жіночу допитливість небилицями.

– Беру настояну дощову воду, яку збираю в спеціальні діжки та балії, що стоять під ринвами з чотирьох кутів хати.

Такі балії і бочки справді існували, і це надавало його оповідкам правдоподібності.

– Кладу в неї голубиний послід, розмішую дерев’яною ложкою, аж доки розчиниться, додаю попелу, бажано з дерев листяних порід. Але найважливіший складник – це кавовий фус, до того ж краще зі звареної, а не запареної кави.

Жінки аж ніжки стуляли від захоплення, присідали від здивування і… бралися випитувати, хто ж йому таке нарадив.

Що він міг відповісти, коли й сам не знав, як воно таке в голову збрело? Але всім цей рецепт подобався. Він так ніколи й не довідався – робили вони поливу за його порадою чи ні. «Але рослинам така суміш зашкодити не могла», – тверезо розмірковував він.

З посуду в нього теж не дублювався жоден предмет. Шість горняток. Але всі вони не просто різної форми чи кольору, а з різних епох. І від того, яке горня опиниться вранці в руках, залежав настрій усього прийдешнього дня.

Його кава збігла, згасивши вогонь і утворивши на газовій плиті чудернацьку темно-коричневу пляму. Запах свіжого напою лоскотав ніздрі і злостив. На кухні раптом стало холодно, вогко й незатишно. До біса, вип’ю кави дорогою на першій-ліпшій бензозаправці. Авжеж, вона не буде така ароматна і запашна, як у нього, – без дрібочок меленого чорного перцю й цинамону. Продукти нехитрі і, напевно ж, є в кожній кнайпі, але важливо вгадати правильні пропорції. Для цього потрібні роки. А в них (у барменів з придорожніх кнайп), аби цієї ж миті зварити йому правильної кави, такого досвіду просто не може бути.

Краватка, яку ще вчора, він міг заприсягтися, бачив на спинці крісла, теж зникла, мов корова язиком злизала. Вирішив купити на тій же заправці. Звісно ж, він не знайде там саме такої – з натурального червоного шовку, розписаної вручну маленькими і великими темно-синіми, майже фіолетовими огірками. Батьків подарунок у день захисту диплома. Батька вже кілька років нема, а як би хотілося, щоб він розділив із ним цей важливий день. Тим більше, що звідусіль наїде сила журналістів, і подію мають транслювати в прямому ефірі. Надіявся, що батько, хоч де б він зараз був, зможе долучитися до цього дійства.

Дощ періщив як із цебра. Волога почала просякати крізь стіни. З нещільних вікон крапало на підлогу. Він кинув у чималеньку калабаню зашкарублу ганчірку для миття підлоги, яку вже давно не використовував за призначенням. О, хоч щось добре, ввечері повернеться і саме буде нагода помити підлогу.

Крізь зливу, що дедалі посилювалася, не було видно світу Божого, як казала його бабця. І він пригадав, як у далекому минулому вони сиділи в цій же, але теплій затишній хаті, і він, притулившись до неї (біля бабусі завжди чомусь робилося спокійно і затишно на душі), заплющував очі і слухав-дослухався, як гримлять небеса. Тоді бабця, зачекавши, коли вщухне грім, казала: «Ну й негода. Таке буває, коли дівчата, які позбулися своєї цноти ще до весілля, виходять заміж». «То скільки ж їх нині має виходити заміж?» – думав він, дивлячись на потемнілу від каламутних струменів води шибку.

Неголений, у намоклому піджаку, що тепер мішком висів на його плечах, у мештах, повних багнюки і готових ось-ось розлізтися, він усе-таки зумів добратися до першої бензозаправної станції. Ще недавно дороге й елегантне вбрання мало смішний і жалюгідний вигляд. Він був майже щасливий, що така ж доля не спіткала і червоної, з натурального шовку, краватки. За такої негоди вона б умить перетворилася на шматину з темно-синіми, майже фіолетовими, великими і малими огірками.