Люко Дашвар - Мати все

– Помоліться за мою маму… Пом’яніть маму мою…

Наприкінці серпня Стас урешті дістався невеличкого села на Полтавщині, де в середині липня край зеленого поля зелений журналіст брав інтерв’ю в капітального дядька… Віктора Івановича Гая тут знала кожна собака, а Платона і вагітну Раю – ні.

– Та мало хто дорогами вештається, – знизували плечима селяни. – Онде депутати нещодавно на полювання припхалися. Гасали полями, самі наче ті зайці. А бородатого і вагітну не бачили. Та он і Віктор Іванович. У нього запитайте.

Віктор Іванович Гай, хоч, здається, знав відповіді на всі питання, ясності не додав.

– А… Щось таке було… – роздивлявся світлину, що її привіз із собою Стас. – Як, кажеш, їх звати?

– Платон і Рая.

– Рая, Рая… – супився роздратовано.

– А це не той Ісусик, що в баби Климчукової тирлувався? – проверещало пацаня рочків семи, що несподівано виникло біля дядька, як із неба звалилося.

– Який ще Ісусик?! – гримнув Віктор Іванович.

– А я почім знаю! – відважно огризнулося пацаня. – Баба його Ісусиком називала, і ми собі…

За десять хвилин Дезінфікатор стояв перед заваленою огорожею старої хатинки край села.

– Бабо! Бабо Климчукова! – горлало пацаня, що визвалося провести Стаса.

– А у баби що – імені нема? – спитав Стас, спостерігаючи, як від хатинки до них потиху суне сухенька бабуся.

– А я почім знаю?! – кинуло пацаня. – Дід був Климчуком, а як помер, так на селі бабу стали Климчуковою звати. – До бабусі звернуся: – Бабо! До вас люди!

Стас показав старенькій світлину, вона очки примружила, вдивилася.

– Ото! Ісусик… І Магдаленка його… Пішли… Пішли…

– Куди пішли?

– А не знати куди. Як прийшли, так і пішли. На ноги встали і пішли…

– Хоч у який бік, знаєте? – розгубився Стас.

– Я знаю! – видало пацаня, обернулося на схід. – Туди.

– І давно?

– А я почім знаю?! Тільки їх не двійко було. Троє. Ісусик, дівчина з пузом і ще якийсь дядько з ними.

Стас став лицем на схід, дух перехопило – неба до біса! На дві третини формату. Фотограф сказав би – забагато неба, а Господь, певно, недарма стільки лазурі заколотив. Дивишся в те небо і вже летиш. Оце б, справді, злетіти, зверху роздивитися, де ті босяки ховаються. П’яна ґрунтовка розрізає поле, лісосмуги в геометрію граються…

– А куди ця дорога веде? – спитав хлопчину.

– До інших доріг. Вони за селом перетинаються і знову в різні боки.

– І де ж мені їх шукати?

Пацаня серйозно зиркнуло на Дезінфікатора.

– Ісусика? Як Ісусика, то прямо їдьте. Усе прямо і прямо…

Стас почервонів від незрозумілої прикрості, ніби став малим та дурним проти звичайного сільського хлопчика. Кахикнув, простягнув хлопцю руку.

– Ну… Давай! Дякую за допомогу.

– Бувай! – хлопець ляснув долонькою по Стасовій долоні.

– Ну ти силач! – розсміявся Стас. – А звати як?

– Климчук! – пацаня розреготалося і чкурнуло геть.

Спантеличений Дезінфікатор стояв край невеличкого села. На вітру. Під небом. І геть не хотів сідати в «тойоту». За селом крутилася дорога, та здавалося, якщо на неї ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю.

Стас усміхнувся збентежено, сів за кермо і поїхав. Прямо в небо.

Перші годину-дві «тойотою» керували дитячий захват і вільний дух мандрів. Стас повідчиняв вікна, усміхався безтурботно, у голові крутилося єдине слово: життя…

– Життя… – на ті кольори чисті, на дзвінке цвірінчання пташине, повітря з гіркими травами, а не гірко… Солодко. Квіти в бур’янах, курява за автівкою, посеред поля – дерево розлоге, а за ним десь далеко на пагорбі кінь такий маленький, що і масті не розібрати. Життя.

Він не знав, із якого дива послухався поради малого хитруна Климчука їхати прямо і прямо, та й не було у степу прямих шляхів. Вони крутилися зміями, і Стас навмання вибирав той, який продовжував примарну пряму, заглиблювався все далі і далі в чисті кольори, пташине цвірінчання, трав’янисте повітря і тільки коли сонце на обрії пірнуло у віття дерев, схаменувся.

– Дідько… Вечір…

Кольори набрали густоти, ніби води напилися. Птахи поступилися комарам, а від сонця прямо по курсу лишився полум’яний промінь-привіт. «До завтра, чоловіче». Стас психонув, увімкнув дальнє світло і вирішив їхати… прямо. Десь же повинні бути… хай не Платон із Раєю, просто – люди.

Аж і ніч. Чорнота розляглася – все у себе ввібрала: і кольори, і звуки, і Стасів авантюризм, і легковажні надії вже сьогодні побачити дивного бородатого Платона і вагітну Раю. Дезінфікатор напружився: їхав помалу, бо у світлі фар шлях роздивитися можна хіба що на кілька метрів.