Люко Дашвар - Мати все

– Так чекала на вас…

– На мене?

Дівчина кивнула. Стас насторожився.

– А хто тобі про мене… Платон? Платон тут? І Рая?

Дівчина знову кивнула, підійшла до Стаса – і він сам підставив руки, приймаючи від неї дитинку.

– Тут, тут… – дівчина вже йшла двором за мазанку, а там – вишні, вишні.

Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.

– Зачекай! Куди мене ведеш? – гукнув дівчині. – До босяків цих?… Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…

Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев’яний хрест.

– Тут Рая… – сказала дівчина. – Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе – дитинка їхня.

Стас ледве встояв. Очима у хрест.

– Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… – уже пошепки.

Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко – і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.

– Оце так розклáд, йо… – коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. – А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?

Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.

– Платон у селі. Дім будує…

– Дім? Він що – геть збожеволів? Дитя залишив…

– У Платона своя доля, а я знала…

– Що?

– Що ви приїдете…

Стас здригнувся, із безпорадною люттю зиркнув на дивну дівчину.

– Ну! Приїхав! І що від того? Що я можу зробити? Де Платон? Де?!

Підхопився. Нахилився до дівчини, обережно переклав дитинку на її руки. Знову в личко немовляті зиркнув.

– Хлопець?

– Дівчинка…

– Авжеж… Ще одна Вербицька! Ну… Я пішов…

Вона кивнула і всміхнулася. Наче благословила.

Стас котився з пагорба до яру, сліз не стримував. От босяки блаженні. Догралися, чорти б їх! Ну нащо їм усе те треба було?! Ну нащо?! Чого хотіли? Що знайшли?

У яру сховалося від стороннього ока велике колись село. Про це мовчали дахи напівзруйнованих будинків на околицях, та обабіч єдиної вулиці вмостилися кілька відновлених, підфарбованих і причепурених осель із квітниками перед парканами. У дворах квоктали кури, рвали ланцюги собаки, із відчинених вікон пахло чимось надзвичайно смачним, а біля колодязя сидів… Платон у самих шортах. Довге чорне волосся по плечах, борідка куца. Босий…

Стас побачив його здалеку, затремтів, розмазав сльози долонею – ну досить, досить! Треба заспокоїтися, бо ще налякає хлопця. Із ним зараз особливо обережно треба. Рая… Про Іветту як сказати? І щоби хоч якось упоратися з несподіваним, бурхливим хвилюванням, Стас зірвався, побіг до колодязя. Кричав біжучи:

– Платоне! Блін, Платохо! Ти?!

Підбіг, обійняв. Платон ледь устиг на ноги зіп’ятися.

– Платоне! Привіт, друже! Це ти? – торохтів, бо щойно придумав, ніби їхав кудись у справах, зупинився води напитися, а тут – бац! – Платон!

Стискав хлопця в обіймах, гарячково добирав слова – а далі що казати? Платон обережно відсторонився, глянув на Стаса, наче й не здивувався, сказав:

– Стасе. Хочеш побачити дім, який я будую?

– Веди. Подивимося, – розгубився Стас.

Вони йшли гарячою від сонця вулицею, і Дезінфікатор зловив себе на думці, що хоче роззутися. Зупинився, скинув черевики. Утопив босі ступні в розпеченій пилюці – аж плечі розправилися. Жива земля цілувала п’яти, насичувала тіло життєдайною енергією. Стас ошелешено прислухався до власного тіла:

– Ех, не хочеться про погане…

Платон сумно всміхнувся:

– Мама померла. Ти знав? Померла і покликала до себе Раю. Але ми встигли зробити одне моє діло.

– Яке?

– Народити дитину, – сказав Платон. – Хіба ти забув? У чоловіка лише три справи: народити сина, посадити дерево і збудувати дім. Ти вже зробив?

– Ну… Я в процесі, – пробурчав. Скоса зиркнув на Платона. Кепський у нього вигляд. Здалеку здалося – ніби змужнів, засмагнув, а оце як придивитися – блідий, сумний і далеко… Десь так далеко, що і не дотягнутися до нього. Як би його додому забрати?! До лікарні чи ще там куди…

– Я подумав, що про сина наплутано, – сказав Платон. – Бо ж є такі мужчини, що від них виключно дівчатка народжуються. Тому вважаю, одну справу вже зроблено. Дерев ми з Раєю теж насаджали досхочу. Їли вишні і кидали в землю кісточки. Хай буде багато вишень. Це ж добре?