Люко Дашвар - Мати все

– Добре…

– Одна справа лишилася. Дім. Добудую і піду. До мами з Раєю. Вони вже й зачекалися… Я відчуваю…

– Не про те, Платоне, думаєш. Тобі дитинку треба доглядати, а ти з тим домом… Не потрібен тобі зараз дім. До того ж…

Стас хотів нагадати, що після Іветти залишилася велика квартира на Подолі, що треба забирати дитинку, стрибати в «тойоту» і швидше геть, бо тут посеред ярів ще й дитинка загнеться, та Платон сказав:

– А ніде ж не сказано: збудуй дім для себе. Чи дитинку народи… для себе. Просто сказано – народи, посади, збудуй. Я не для себе будую. Прийде хтось – і є дах. Хіба не так?

– Не знаю, – зізнався Стас. – Може, й так, та нормальні люди в першу чергу важливішу справу вибирають. Тобі зараз дитя треба зберегти…

– А тут таких охочих аж дві жінки. І гарні. Сильні… Від них теплом віє. Тітка Алла Залусківська все в мамки проситься. І тітка Рая… Я попервах вирішив, що коли Рая – то, мабуть, це чогось варто, а потім зрозумів… – Платон зупинився, став до Стаса лицем. – Ти ж за нашою дитинкою приїхав?

Стас закам’янів, дрібно-дрібно закліпав повіками. Кивнув ошелешено:

– Так…

Платон обернувся до напівзруйнованої давньою пожежею хати – тільки й лишилося, що чотири стіни без даху.

– Тут будую…

– Ого… Та тобі тут півжиття колупатися.

– Мені Марк допомагає, – сказав Платон, пішов до двору. – Марку! Марку! – гукав.

Із розваленої хати вийшов молодий мужчина одних зі Стасом років – а не дурник, одразу видно. Цигарка в зубах, у руці кельма і цеглина. Що, і справді, будує?

– Це Марк, – сказав Платон. – Він відігрів нас із Раєю, коли ми вийшли з дому і відразу дуже замерзли. Там… була така лавка… У парку… Я сидів на лавці, а Рая дістала з рюкзака такий смішний светрик… із Міккі Маусом… Обмотала ним мої ноги і плакала… А Марк повів нас… І ми пішли за ним… А потім він пішов із нами…

Марк викинув цигарку, простягнув Стасові руку:

– Привіт! Третім будеш?

Цілий божий тиждень Стас гнув спину на будівництві Платонового дому. Разом із ним та Марком просинався з півнями, разом з ними біг на пагорб, у мазанку дивної дівчини Катерини, щоб усмішкою привітати немовлятко, наносити води з криниці, збігати по молоко до великої та дужої тітки Залусківської, якщо та сама раніше до мазанки не збігала та вже не принесла. Хліб із печі, гаряча картопля з попелу, цибуля, що виросла на чужому квітнику поміж руж біля паркана, а ти йдеш собі і рвеш її. І нормально.

У перший же день у цьому первозданному, загубленому всесвіті Стас півдня витратив на те, щоб спуститися з пагорба, оминути озимину і дістатися до «тойоти», що так і скніла посеред степового шляху. Перегнав автівку до Платонового прихистку, бо спочатку думав, що в салоні ночуватиме, та на ніч, після дня виснажливої і чомусь радісної праці, ноги несли до Катериної мазанки. Стас умивався, сідав на довгу дерев’яну лавку, брав на руки немовлятко, усміхався, відчуваючи, як лоскоче у грудях:

– Блін, ти красуня… Їй-богу. На Ліду схожа… Як тебе звати?

– Як назвете, так і буде, – казала дівчина.

– Та як би хлопець, так знаю… Сашка. Або Серьожка. А дівчинку… Ми з дружиною разом подумаємо… – пообіцяв, бо з кожним днем усе більше переконувався: він не покине дитинку. Не зможе.

З цими думками повертався до Платонової руїни, влягався поряд із хлопцем і Марком на одній великій ватяній ковдрі, що її стелили просто на підлозі, дивився в небо – добре, що даху нема, – і засинав із добрими намірами.

За тиждень додому зазбирався.

– Ви сам із дитинкою впораєтеся, – запевнила Катерина.

– Я не сам, Катю. Не сам. Ми з Лідою…

Стас згадав дружину, усміхнувся, бо раптом зрозумів: ця дитинка не просто помирить їх. Вона зліпить їх в одне ціле, сповнить серця не тільки збудженням, жаданням чи хіттю, – ніжністю. Отут, на свіжому повітрі, Дезінфікатор особливо гостро відчував потребу дарувати і отримувати взамін саме ніжність. Зітхнув розчулено:

– Гарно тут у вас. І їхати не хочеться… Село ваше як зветься? А то ніде й таблички не лишилося. Як після війни.

– Шанівка…

Після Іветтиної смерті Ліда Вербицька зрозуміла, що режим потрібен не тільки хворим. Поки вона ходила по церквах, плакала на материному ліжку чи просто скорботно мішала цукор у чашці з чаєм, а поряд був Стас – Ліда ще стримувалася від незрозумілого відчайдушного крику, що рвався назовні. Чоловік не допікав питаннями, не кликав додому. Він просто був поряд. Як вірний раб. Як Лідина власність. Як віддане їй навіки, і це дуже… дуже заспокоювало.