Люко Дашвар - Мати все

– Я роблю все можливе.

– І щока не горить?

– Я не ображаюся.

– А я й не вибачаюся!

– Тоді… навіщо ти тут?

Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати – сам завівся з півоберта.

– У справі, – кинув зло. – Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися…

– Квартира твоя, – наїжачилася.

– З яких це?

– Я так вирішила… – Як із плеча панського. – Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки…

– Майже п’ять!

– За майже п’ять років… які тобі довелося жити зі мною.

– Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! – підхопився. Стілець на підлогу – хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима – грюк!

Ліда схлипнула, затулила лице долонями.

– Не можу… Не можу більше…

Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі.

– Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька!

– Вибач, – забелькотіла. – Мама… Я подумала – вона могла так зробити…

Стас вишкірився недобре.

– У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою?

– До чого це?

– Були гроші. Та я відразу сказав – мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають – бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім’ю, а сім’я… Блін, як же ти мене дістала!

– Вибач…

– А далі? Далі що? У тебе були питання – я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою?

– Нічого! – знітилася. – Відпусти…

Відштовхнув. Вишкірився:

– Назавжди?

– Мені… мені треба подумати.

– Невже розлюбила?!

– Що ти, Стасе!

Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді…

– Ходімо додому, Лідо, – попросив. – Я скучив…

Вона почервоніла, відвела погляд.

– Ні, ні… Я не можу. Я більше не розриватимусь. Моє місце тут. Із мамою. До її останнього дня. До того ж… У мене плани… Навчатися. Знову… Маю стати хірургом. Як тато. Тому ти подумай… Може, тобі й не потрібна така я?

Стас сіпнувся, ухопив зі столу ключі від двокімнатних апартаментів, підніс до Лідиного обличчя.

– Бачиш? Я йду додому. До нас додому. Я чекатиму тебе… недовго. Якщо ти повернешся, а мене вже не буде – то вже й не шукай. Зрозуміло?

– Зрозуміло… – прошепотіла спустошено.

Кинула збентежений погляд на настінний календар. «Двадцять дев’яте травня, – зафіксувала. – А недовго – це скільки?»

– Дякую, Стасе.

– За що?!

– За те, що підтримав маму… поки мене не було поряд.

Стас посміхнувся криво, хотів був кинути щось їдуче: «Та Бога ради!» чи «Ти не дякуй, а плати, якщо ти все грішми міряєш», та замість цього раптом із гіркотою запитав:

– Чому ти геть не хвилюєшся за Платона, Лідо?

Ліда знала, чому вперто намагається забути про брата. Думка про те, що вона – остання справжня Вербицька, стала для професорської доньки єдиним острівцем тверді під ногами. А навкруги – океан страхів, підозр і сумнівів. Ліда заборонила собі розпитувати Ангеліну про події, пов’язані з народженням брата. Платон – байстрюк. Не міг в академіка Вербицького народитися хворий син. Вона ж – нормальна. І на тата схожа. А Платон – тільки на маму.

Ще менше Ліда намагалася думати про Платонову хворобу. Несподівана втеча брата, дивний факт – не приймав ліки, – звичайно, що збуджували цікавість, та і тут Ліда постановила для себе: хай вештається! А вона… Вона вперше за все життя ні з ким не ділитиме… маму.

Вперто повторювала: мама. Тремтіла від збудження: так, так, тепер ніхто не відволікатиме мамину уваги від неї, Лідочки. Та потвора, та санітарка Олька, яка хотіла зробити аборт і згубити дитину, вона Ліді – ніхто. А мама… Мама наказала потворі народжувати, відібрала Лідочку з хижих лап, заховала у сиротинці і чекала слушної години, щоб повернути Лідочку в сім’ю. І хіба після цього Ліда може розриватися між Стасом і мамою? Ні, ні. Вона хоче бути поряд із мамою. Надолужити. Запам’ятати. Розбитися у прах біля її ніг, щоб мама всміхнулася і сказала, що любить її. Ліда ж заслужила? Заслужила?