Люко Дашвар - На запах м’яса

– Тут живеш? – спитав Реп’ях.

– Тут.

– Давай… Дотягну…

А тягти ж – двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.

– Давно на хуторі?

– Недавно.

– І як воно?

– Та так…

– А раніше де жила?

– У Києві.

– Припав наш хутір киянам до душі.

– Дякую за допомогу.

Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.

– Дякую, – повторила жінка.

– Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…

– Проходь, – тільки й мовила.

Реп’ях застиг на твердому стільці біля столу. «Чудна хата, – думав. – Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається, скатертина око виїдає…» Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво хрустке.

– Петро я. Реп’ях, – ляпнув ні сіло ні впало. – У Капулетцях живу. Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? – Косує на жінку. Певно, одних із Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені.

– Уляна.

Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…

Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь.

– Теж любиш світло на рівні очей? – прошепотіла сумно.

І все! Ніби клац – і вбила Реп’яха. І що то було?… У горлі пекучий окріп, на серці каменюка… Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумів оминув, до власної хати додибав, заначку в трусах перевірив – на місці, на кухні біля столу прибився, а в голові знай одне: «Та що ж то було?!»

– Вечерятимемо? – спитала дружина.

– Ти теє… хоч би свічку якусь дістала. Свято ж…

Тома обпекла чоловіка запальним поглядом.

– Може, нам хто свічку потримає? А? – Всадила Петрові на коліна свої сто кіло, грудьми притислася. – Чи ми й без свічки…

– Томо… Що ти таке кажеш? Онде сусіди ще не повлягалися. Колядувати надумають, а тобі вже й на дивані гоцати…

– Мені?! – не повірила Тома, що її зазвичай Петро довго вмовляв, перш ніж вона на тому дивані розлягалася. – Та бери вже, чорти з тобою!

Реп’ях і сам здивувався – що то він ліпить? Рознервувався, рукою махнув.

– Наливай! – буркнув. – Христос народився.

Чарку підняв, оминув дружину поглядом, увіп’явся очима у вікно: «Що ж то було?» Чому дивні слова змореної жінки з хутора з голови не йдуть, аж плакати хочеться?…

– Що там? – почув Томин голос.

– Сніг… – пробурмотів розгублено.

Сніг пішов лише після того, як люди дісталися теплих хат. Місяць жовтим ліхтарем: усі вдома? Онде Толя Горох у смішних труселях на ґанку знай палить і палить, у Реп’яхів вечеря холоне, Микола Галаган із жінкою на пару з дохлих кролів тушонку варять, стара Горпина пенсію посеред простирадл ховає, Полканова дружина Зоя чоловікові в постіль чарку несе, а Полкан на дивані козирем – нога в гіпсі, мордяка задумлива: оце ж без нього світ у тартарари! У Добриках поштарка Галя із сестриною сім’єю за щедрим столом Христа славить, Лариса Вікторівна з перукарем Гринею камасутру практикують. На Лупиному хуторі Уляна біля вікна заклякла, Санджив медитує, сивий пан Троянов товстелезну «Історію мистецтв» Гнєдича гортає, а в сірій теплій хаті Майка поклала файний італійський шпатель на підвіконня, застигла біля грубки. Усі на місцях.

Хмарки загасили жовтий ліхтар, посипали білим. І всупереч давній прикметі – то до потепління – різдвяна ніч налилася міцним морозом: і не поткнутися з хати. Холодно.

Була в Майки заповітна дрібничка – крихітне (у стиснутій долоні легко вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося навколішки – очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною крильця, а з-під одежинки – голі ступні з круглими п’ятами і пухкими пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б – камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу п’яточку…

Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столі, засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на підлозі і знову стовбичило на столі. До часу дівчинка ковзала по фігурці байдужим оком і лишень після того, як у чотирнадцять років із безнадійною нахабністю попхалася до приморського ресторану офіціанткою на курортний сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабінету господаря крізь матюки розмальованих конкуренток, хазяїн схвально кивнув – працюй! – вискочила щаслива, намацала в кишені різьблене кам’яне крильце і повірила: янголятко допомогло.