Люко Дашвар - На запах м’яса

Олійку Майці на попечені пальці. Поверх носовичками. Та все не мовчки: добре, що після кожного похорону хустинки тобі пхають. От і згодилися. Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гілля насмикала, павутиння по кутах познімала, пилюку позмітала, старі ковдри та подушки у квітчастих наволоках повибивала та біля грубки розкидала – просихайте. Відро знайшла, змоталася до колодязя – води наносила, заходилася картоплю чистити. Аж спітніла. Куртку геть.

– Іване! Каструлю шукай!

А нема! Пательня чавунна, глиняні горщики сумнівні – ніяк у них картоплю не зварити.

– А ми на сальці посмажимо!

Майка прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються – хіба з ложки нагодують.

– Галю… – прошепотіла раптом. – У цій вонючій дірі жити неможливо.

Галя аж заніміла на мить від несподіванки.

– А де?! – Руки в боки, на Майку, як на гівно. – У городі вашому?! Та вам дроти поперерубуй – повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо – уже й тепло, уже й їсти є на чому приготувати…

Набундючилася. Пательню на грубку – лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.

– Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо.

Майка знітилася.

– Ви ж на горище хотіли ще… Шкури лисячі…

– Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!

– Нащо ображатися, Галю?…

Поштарка брови звела. Івана за рукав – гайда! А тому й невтямки, що в жінки настрій змінився.

– Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, – усміхнувся дівчині.

– А «передавалка» не лусне? – гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. – Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!

Ех… Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: «Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами похєрачила. Сама».

Сама-самісінька… У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути – пальцями, пальцями. Та що ж за підлість!

– Жери вже! – стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.

Тільки впоралася – пательня димить. Ліктем її від вогню.

– А картоплю чим мішати?… – Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.

Роззирнулася – біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ – Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…

Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала – не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира – та все ріже, ріже…

– Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… – прошепотіла затято. А кому?

Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.

Грубка чесно тріщала – вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем – прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі – рип. Де там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни – не повернеться. Година минула, друга, третя… Грубка згасла, сонце впало, миша наїлася хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла – ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: «Надвечір прийду».

Майка не чула, як розчахнулися двері. Як разом із морозним повітрям кімната наповнилася важкими чоловічими кроками. І тільки коли хтось сіпнув її за плече – гей, ти жива? – розплющила очі і… не побачила нічого.

– Хто тут?! – темрява в очі, горілчаний перегар у ніздрі, жах у скроні. Вчепилася в подушку, спиною до ще теплої грубки прилипла, думки верещать: «Ідіотка, двері не зачинила!»

– Шпатель мій де?! – Запальничка клац!

Примружила очі – перед нею навпочіпки сидів тьмяний кульгавий геній Толя Горох, що він сьогодні вранці піч тут лагодив.

– У картоплі…

– Де?!

– На столі пательня… з картоплею. І шпатель там. Я ним… їла.

– Твою наліво… – Розігнувся, пішов по кімнатці. Спалахнула свіча. Чого це він… хазяйнує?

Наліво?… А хоч у пекло! Страх згорів. Боляче. Скрутилася на подушках, долоньки до живота – щелепи зціпила, спостерігала за хлопцем. Молодий… Молодший, ніж здалося вдень. Двадцять вісім?… Тридцять? Чуб – солома, лице темне, очі – болото, та не брудне, ясне. Наче хворі ті очі, прозорою вологою вкриті.

– Скільки тобі років?

Зиркнув на неї здивовано.

– З руками що?

– Пальці попекла… З тою грубкою клятою!

Пішов до грубки, матюкнувся, укотре розпалив її.

– Скільки тобі років? – уперто повторила Майка.

– Двадцять п’ять… – уже знайшов шпатель у пательні з недоїденою картоплею, присів біля столу, старанно відчищав металевий прямокутник від жиру.