Люко Дашвар - На запах м’яса

Чертог без церемоній попхався до вітальні. Усівся на диван – тримав у руці прозорий файл із документами. Указав Майці на місце поруч із собою.

– Сідай! – Дістав із файла папірці. – Читай! Чи все тебе задовольняє?

Майка опустилася на диван, читала дрібний текст та відчувала запах м’яса: «Моя квартира, моя…»

– Як претензій не маєш, – почула голос Чертога. – Завтра зранку від тебе заїдемо до нотаріуса й офіційно засвідчимо угоду.

– Від мене? – Глянула на дядька здивовано.

– Звичайно, – спокійно відказав Чертог, поклав руку на Майчині груди. – Треба ж, щоби і я до угоди претензій не мав. Справедливо?

– Так… – відказала, голосу свого не почула.

Чертог стиснув дівочі груди.

– Ну, давай… Усюди тобою задоволений. І тут не зіпсуй!

Звилася, відштовхнула його, загарчала, як Хаус, дивилася з викликом, зиркала на вікно – от зараз круком крізь скло… Чертог розсміявся задоволено, вхопив Майку за руку, смикнув до себе: вигиналася під ним обурено, гірко, гнівно – тільки розпалювала дядька все більше.

– Що, Гілка? Знатимеш тепер своє дерево?…

Майка не чула. Задихалася під грубою тушею, усередині запульсував біль, розлився потічком: хвора, ой, хвора… Та його накрило море несподіваного звірячого задоволення: «Моя квартира, моя робота, мої гроші… Не віддам!»

Оргазм наступив одночасно, розкидав тіла в різні боки: грубий дядько усміхався розслаблено, дивився в стелю. Дівчина сповзла з дивана.

– Кави вам заварити?… – прошепотіла безпорадно.

– Чого ти мені «викаєш»?… У цих стінах я тобі – Микола.

– Не звикла… ще.

– Встигнеш… – змилосердився. – Давай! Ходи до мене! – наказав. – Кажи – чого хочеш?…

Майка присіла на край дивана, знизала плечима.

– Я… тільки вірності хочу, – прошепотіла.

Чертог зиркнув на дівчину здивовано, розреготався:

– А ти не дурна! Геть не дурна! Люблю таких… – Завівся, повалив Майку на диван. – Вірність теж заслужити треба! Здивуй мене, Гілка! Давай… І я тебе здивую…

Тільки зі сходом сонця вгамувався. Заснув задоволеним украй. Пообіцяв: «Передрімаю – і до нотаріуса». Бо переконала…

Майка обережно вислизнула з обіймів грубого дядька, визирнула у вікно – двірник мітлою махає, трава зелена, автівки зрідка. Толя де? Він стояв біля автобусної зупинки – розгублений, ошелешений. Раптом підхопив важку торбу з інструментом, покульгав до залізничного вокзалу. Усе озирався…

Майці до біса сильно захотілося розревтися тихо-щиро, щоби Чертога не наполохати, та сльози не бажали зволожувати дрімучу душу. Очі сухі. Притулилася до скла – за вікном вирувало жорстоке море хижих людських пристрастей. Вбивало, викидало на узбіччя, калічило й топило. Майка відчула звірячу силу плисти тим морем, не тонути. От зараз плигне у вир – усіх, хто на шляху трапиться, розкидає. Та в брудній каламуті де-не-де виникали течії чистих потічків – не змішувалися з багнюкою, уперто пробивали собі шлях. Толя йшов геть – за ним розливалася така чиста вода, що здавалося: це ж просто – переплисти у світлий потічок із хижого моря. Майка уявила, як стає на край балкона, плигає в темне море, щоби дістатися потічка, та море раптом стає світлим-прозорим – прекрасним, як життя, де наївна Вітка беззастережно віддасть останню копійку, іронічний Ігор Росов простягне руку, поштарка Галя вхопиться за мітлу, Уляна нагодує, Санджив заспокоїть і Толя… Толя не покине ніколи. Безплідна мрія вже несла – занурила Майку у світле море, та вона раптом опинилася у вузькому брудному потічку – у такий виливали помиї в генічеському ресторачику: зовсім поряд із морем, та ніколи в нього не впаде.

Майка відсахнулася від вікна. Увіп’ялася поглядом у грубого дядька: «М’ясо?» Їла очима, висмоктувала собі – усе більше, більше…

– Сто років житиму… – прошепотіла глухо. – Ще встигну храм побудувати.