Люко Дашвар - На запах м’яса

А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишені крихітного кам’яного помічника, а тільки після того вії фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, – біла-білісінька, – поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни. Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині – порожньо. Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч життя тої ж миті не дало тріщину, – котилося передбачувано вкрай, – Майка почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на шлях автівки зупиняти. А як?

Білосніжне кам’яне янголятко несподівано повернулося за кілька років. Одного дня Майка повернулася додому – зморена, спітніла, – залізла під душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв’я обмилків крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:

– Моя ти крихітко… Не ображайся. Вибач… Більше не загублю. Завжди при мені будеш. Нікому не віддам…

Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: «А в мене такі зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала білу фігурку у внутрішню кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане… Тож не випадково – білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль…

Від спогадів – гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну кам’яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження – спонукає до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.

Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку – сліди у бік березового гаю. Майка уявляє худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах: крок у крок. У нього… сильні руки. Він… уміє. Після примхливої близькості минула година, та Майчине серце й досі б’ється-калатає. Хай він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.

Ніч – проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди. Майка стискає в долоньці кам’яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної хати.

– Це вам. Із Різдвом…

Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.

– Дякую… – ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці. – Повечеряємо?

Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.

– Ви не подумайте, що я… заради вечері… Подякувати хотіла. За кашу, за піч… Що людей покликали… на допомогу.

– Знову каша. – Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з м’ясцем.

Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки.

– Класні свічки!

– То мій заробіток.

– Самі робите?

Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку.

– По чарці? За Різдво?

Густий кагор по мізках – дзень! Розвезло, розчервонілася.

– Уляно… Ви звідки?

– З Києва.

– Невже тут краще?

Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.

– Син? – питає Майка.

– Син.

– У мене теж… Мати. Була. – Майчині думки раптом дичавіють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. – А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечір». І не зайшли. От я і… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обіцяли розказати… А ви як зранку пішли, то в мене цілий день двері не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловіком приїжджала. Руки мені рятувала. А… Ви ж не знаєте – я пальці попекла!

Майка здирає носовички з долонь – дивіться, не брешу!

– У мене китовий жир є. – Уляна підводиться, дістає з полички скляну баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує Майчині пальці. – І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани гоїть. – Обмотує пальці носовичками. – Краще?

Майка дивиться на Уляну розгублено.

– Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?… – Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.

– Ні, – хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.

– Каліка… Чому він каліка? – питає гостя.

– Не знаю. Я ж не тутешня.