Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Я обертаюся до решти присутніх… «Не можу навіть просто піти, — думаю я, — не в такому ж вигляді…» Троє людей дивляться одне на одного в цій жалюгідній маленькій кімнатці: шльондри-двійнята та чисто поголений, розслаблений чоловік у синьому костюмі в тонку смужку, накрохмаленій світло-рожевій сорочці, темно- синій краватці в дрібнесеньку білу цяточку. «Маєш приголомшливий вигляд, солоденька», — каже одна повія другій. «Я не плачу тобі за розмови», — весело відгукується чоловік у кріслі. «Хіба тобі не подобається її вигляд? — наполягає шльондра. — Хіба це не те, чого ти хотів?» «Ти ж не робила це заради задоволення, — каже він, проте досі весело. — А цей вигляд не коштував тобі навіть третини від того, що ти з мене взяла». «Доволі важко, маю тобі сказати, знайти речі, що пасували б одна до одної, до того ж із розміром також була проблема…» «Усі сьогодні в балакучому настрої, окрім мене, — каже чоловік. — Зніми з мене одяг. І сьогодні можеш не поспішати, у нас купа часу, а вона може навчитися кількох трюків від професіонала. Гей, іди сюди, сядь, дивися. Можеш набратися досвіду».

Я немов пустила коріння на тому пошарпаному клаптику підлоги перед ванною кімнатою. Вона почала роздягати його — я ніколи не заходила далі одного розстібнутого ґудзика на його сорочці — буденно й швидко, мов мама, що роздягає маленького хлопчика перед ванною, дитину, яка так утомилася за день, що може лише стояти спокійно й не рухатися, аби з неї зняли брудний одяг, занурили у воду, а тоді вдягли в піжаму, а потім вклали в ліжко.

Коли він лягає на спину, то каже, дивлячись не на мене, а на жінку, що стоїть поруч із ним: «Тягни свою дупу сюди, на це крісло, щоб мені не треба було йти за тобою». Немов у трансі я перетинаю кімнату й сідаю. Немов у трансі я спостерігаю, як вона лізе на скрипуче ліжко, немов у трансі я бачу, як вона зручно влаштовується між його ногами. Я не можу втриматися від тремтіння, попри те, що стуляю ноги, впираюся ліктями в коліна, кісточками пальців — у нижню щелепу. Її спідниця задирається, показуючи мені чорний трикутник її білизни та її зад. На кілька секунд я замислююся над тим, яка бездоганна в неї шкіра, мій мозок відзначає об’єктивно й із деяким чемним здивуванням, які благородні форми можуть мати такі сідниці; ошатні пасма її жовтої перуки зараз відкинуті назад і лежать між її лопаток, нависають над його зведеними ногами. Спочатку чутно лише звуки смоктання, та згодом він зітхає, важко й переривчасто дихає, а тоді з його губ злітає стогін. Цей звук дуже добре мені відомий. Цей звук, як вважала я досі, належить лише мені («Чому я так вважала? — думаю я. — Чому я так вважала?»), міг бути викликаний лише моїми губами, був вартий виграшного лотерейного білета, підвищення, усіх моїх талантів та навичок… мої кулаки стають сірими й слизькими від туші, що потекла на них. Її рука між його ногами, її голова рухається вертикально — вгору й униз — повільно й довго. «Так, не зупиняйся… — шепоче він, — Господи Ісусе…» У моєму кулаці мерзенне жовте пасмо вовни, усе кубло поступається під моїм натиском, я жбурляю пасмо геть, обидві мої руки беруться за її м’яке світло-каштанове волосся, густо притрушене сивиною. «Що за…» Вона підводиться; далі мішанина з тіл, а тоді він сидить на краю ліжка. Я лежу на його лівому стегні, його права нога притискає мої коліна, його ліва рука міцно тримає мене за зап’ястя біля спини. Він поправляє вінілову спідницю, каже: «Передай мені мій ремінь», ковзає пальцями між моєю шкірою та еластичною тканиною й нарешті опускає трусики, що дратують мене, на мої стегна.

Я зціпила зуби в сліпому жаху й гніві, нових для мене. «Я не буду, не буду, хай він б’є мене вічно, я не видам ані звуку…» Учителька в другому класі казала учневі, — похмурому хлопцеві, котрий був більшим та вищим від решти нас, — коли він упускав олівець, а часто без жодної на те причини: «Твій батько має покласти тебе собі на коліна, зняти твої штани й надавати тобі стусанів». Сказана спокійним голосом, ця фраза стає моторошною у своїй милості, мов нічне жахіття; раз на тиждень незручна хвиля хихикання прокочується тихим шкільним класом, двадцять вісім дітей семи років схиляють голови над своїми зошитами із соромом, таким же незрозумілим для них, як і неосяжним. Я не згадувала про цю вчительку або близькість вологих боліт, думку про котрі вона викликала, відтоді як перейшла до третього класу й опинилася в турботливих руках грубуватої міс Ліндлі. І ось воно, відроджене й вільне, мерзенне, принизливіше, ніж усе, що він робив мені в минулому: змушена інтимність — плоть до плоті — це куди гірше, ніж бути прив’язаною до ліжка, ніж плазувати по підлозі; наручники й ланцюги — акт милосердя порівняно з таким висінням, сідниці, мов на тарілці, кров бухкає у вухах…